РОЗДІЛ 2. А. Я. ФАБР В РОБОТІ ОРГАНІВ УПРАВЛІННЯ ПІВДНЯ УКРАЇНИ В ПЕРШІЙ
ПОЛОВИНІ XIX СТОЛІТТЯ
2.1. Особливості адміністративного устрою, соціально-економічного і культурного
розвитку Півдня України в першій половині XIX століття
На початку XIX століття активно відбувався процес включення південноукраїнських
земель в економічну і адміністративну структуру Російської імперії. У 1822 р.
було створено Новоросійське і Бессарабськоє генерал-губернаторство. Реформи зі
зміни адміністративно-територіального устрою в Росії почалися ще під час
правління Петра I. Їх результатом стала поява у 1708 р. інституту
генерал-губернаторств, який у модифікованому вигляді проіснував близько двох
сторіч [211, с. 13].
Генерал-губернаторства були специфічною формою адміністративно-територіального
управління імперією. Не дивлячись на те, що перший російський імператор прагнув
послідовно продовжувати справу своїх попередників зі створення централізованої,
унітарної держави, при впровадженні генерал-губернаторств за ідею була взята
західноєвропейська думка про державу як про довершений механізм управління.
Оскільки епоха Петра I в історії Російської держави, в першу чергу, була
пов'язана з постійним озброєним протистоянням зовнішнім ворогам імперії, то й
створювані заклади, перш за все, повинні були служити військовим цілям і
будуватися за армійським зразком [80].
В цілому, у створенні генерал-губернаторств у Російській державі спостерігалась
низка закономірностей. По-перше, вони формувалися на тих землях, де була
необхідна міцна влада центру; по-друге, на посаду генерал-губернатора
призначалися державні сановники, які користувалися особистою довірою імператора
та мали право на безпосереднє звернення до нього [212, с. 6].
Найважливіший етап у розвитку інституту генерал-губернаторства був пов'язаний
із реформами місцевого управління, що були проведені Катериною II. У 1775 р.
було опубліковано указ – «Установи для управління губерніями Російскої
імперії». У ньому чітко визначався механізм місцевого управління, місце і
функції генерал-губернаторів у системі державних закладів. Відповідно до
«Установ…» генерал-губернатор був керівником місцевої адміністрації однієї або
декількох губерній. Він здійснював одночасно суто адміністративні функції,
нагляд за всіма громадянами, а в деяких випадках – контролював роботу
військових установ [25, с. 17]. Генерал-губернатори були наділені особливими
повноваженнями й особисто звітували про свої дії Катерині II. У різний час ці
посади обіймали довірені особи імператриці та її фаворити. Наприклад,
П. О. Румянцев – генерал-губернатор Малоросії з 1764 г.; Г. О. Потьомкін –
генерал-губернатор Новоросійської, Азовської і Астраханської губерній з 1776
г.; П. О. Зубов – катеринославський, вознесенський і таврійський
генерал-губернатор з 1796 р. [212, с. 6].
Після реформи 1802 р. створені за її результатами міністерства почали
конфліктувати з посадою генерал-губернатора, що викликало рішучі протести з
боку міністрів. Взаємини між цими установами не були визначені протягом всієї
першої половини XIX століття. Не дивлячись на те, що 8 квітня 1829 р. вийшов
спеціальний указ, який повинен був вирішити проблему повноважень, він лише
трохи прояснив функції генерал-губернаторів. Відповідно до нього
генерал-губернатори зобов'язувалися повідомляти міністрам про свої дії, а
міністри з свого боку робили адміністративні розпорядження підвідомчим
установам через генерал-губернаторів [25, с. 18].
Не дуже змінилася ситуація і після виходу «Загальної інструкції
генерал-губернаторам» від 29 травня 1853 р., у якій визначався обсяг
повноважень, функції і порядок взаємин. Згідно з інструкцією ціла низка
губерній мала «особливий устрій». Це були Сибірські, Кавказькі, Малоруські,
Прибалтійські губернії та інші. Як видно з цього переліку, йшлося, перш за все,
про так звані околиці імперії – прикордонні регіони, які максимально віддалені
від центру й населені, здебільшого, «інородцями». У інструкції віддзеркалилися
настрої пануючої верхівки Російської імперії, які домінували після революцій
1848 р. в Західній Європі, – максимально підсилити контроль над окраїнами
держави. Генерал-губернатори були зобов’язані уважно стежити за політичними
настроями всіх верств населення: від дворян до селян і робочих. У разі
виникнення «безладів» генерал-губернатор вживав відповідних заходів щодо
відновлення спокою і запобігання подальшим інцидентам [25, с. 17-18].
Інструкція надавала генерал-губернаторам цілком реальну владу. Діючи поза
загальною системою управління, вони були практично незалежні від центру,
підкоряючись безпосередньо імператорові.
Згідно з інструкцією місцеві губернатори знаходилися в повній залежності від
генерал-губернаторів. Усі проекти, які губернатори подавали представникам вищих
посадових інстанцій, спочатку проходили через канцелярію генерал-губернатора.
Сам правитель, хоча й був поставлений у залежність від верховної влади, але це
стосувалося лише імператора. З міністерствами відношення велися на рівних.
Генерал-губернатор мав право особистого звернення до імператора, міг одержувати
від нього персональні накази, які стосувалися життя краю, при цьому
повідомляючи міністерствам лише про загальну суть проблеми. Начальник окремої
губернії не мав права проводити на місцях заходи щодо розвитку губернії,
виступати перед міністерствами з різними ініціативами, якщо це заздалегідь не
було схвалено правителем краю. Генерал-губернатор був ініціатором створення
загальних програм розвитку краю. Після схвалення їх імператором губернатор
- Київ+380960830922