РОЗДІЛ 2
"ПРОСВІТА" ТА ДЕРЖАВНІ СТРУКТУРИ АВСТРО-УГОРСЬКОЇ І РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЙ
2.1. Державна політика щодо товариства
Процес українського національного відродження, що розпочався наприкінці XVIII ст., був багатоетапним та циклічним. Нерівномірність його перебігу зумовлювалась розподілом українських земель між Австрійською та Російською імперіями, у яких для розвитку українського народу існували відмінні можливості. За формою правління обидві держави на середину XIX ст. були абсолютистськими монархіями. Російська імперія, головні риси якої - бюрократизація та надмірна централізація державного і суспільного управління, характеризувалась до того ж крайньою жорстокістю, сильнішим впливом державної влади на суспільство. У той час як у країнах Центральної та Західної Європи урядову й адміністративну структуру держави визначав суспільний устрій, у Росії - держава та її політика формували соціальну структуру [474. - С. 64].
Австрійська монархія у результаті австро-угорського компромісу 1867 р. стала дуалістичною Австро-Угорською імперією. Закордонні, військові справи, оборона країни та фінанси, якщо вони сприяли покриттю сукупних витрат, визнавались "спільними справами" у державі. Для їх ведення було створено три цісарсько-королівських міністерства - "райхміністерства": міністерство зовнішніх справ, військове та фінансів [525. - С. 400]. Всі інші питання вирішувались кожною стороною одноосібно. Українські землі - Галичина та Буковина, за угодою відійшли до австрійської частини - "Ціслейтанії", Закарпаття - до угорської - "Транслейтанії". Близько 9/10 української території (Лівобережжя, Південна Україна, Правобережжя, Холмщина, Підляшшя) перебувало у складі Російської імперії.
У Австро-Угорщині 21 грудня 1867 р. введено у дію Конституцію, якою всі громадяни держави визнавались рівними перед законом, а всі народи - рівними у правах, зокрема, у праві підтримувати та розвивати свою національність та мову. Всім мовам, що вживались у Австро-Угорщині, надавалось рівне право застосування у школах, при здійсненні функцій державного життя [121. - С. 375, 377]. Проте, вже 1868 р. угорський закон про національності, неприхильний до етнічних меншин, цілком ігнорував національні і культурні права українців Угорщини [264. - С. 24].
Конституційність Австро-Угорщини сприяла вільнішому розвитку українського народу, у країні пріоритетним був закон, на відміну від авторитету сили у Росії. Але зі зміцненням позицій польської шляхти у Галичині почалась цілковита полонізація краю, у Буковині відбувалась румунізація, у Закарпатті - мадяризація. У 1857 - 1868 рр. українська мова у середніх освітніх закладах Східної Галичини стала вивчатись на рівні з польською [311. - С. 16 - 17]. Однак, вона була загальнообов'язковим предметом лише для українців, польська - для всіх. У середніх школах Буковини викладання велось німецькою, частково почало вводитись вивчення української. У Закарпатті не було жодного українського середнього закладу, лише окремі предмети вивчались українською. Західноукраїнські землі перебували у найвідсталішому стані з-поміж інших коронних країв Австро-Угорської імперії.
У Російській імперії у 1860 - 1870-х рр. посилилась реакція, як наслідок - в українських землях втілювалась політика насильницької русифікації. Валуєвським циркуляром 1863 р. заборонено друкування релігійної та навчальної літератури українською мовою. Емський указ 1876 р. не дозволив видавати українською мовою книжки, тексти для нот, здійснювати постановку театралізованих п'єс, виконувати пісні. У своєму заповіті, написаному у вересні 1876 р., російській цар Олександр II радив синові оберігати єдність монархії. Все, що могло вести до розвитку окремішності різних народів, у державі визнавалось шкідливим і неприпустимим [542. - С. 10]. Цих принципів надійно дотримувалась царська родина, відповідно діяв державний апарат.
Ю. Охримович, член Львівської "Просвіти", вважав, що Галичина не розділила долю Холмщини та Підляшшя лише тому, що опинилась серед інших, ніж українські землі у Російській імперії, "політичних обставин". Регіону все ж, на його думку, не було характерно: 1) повноправне політичне становище, оскільки "австрійські українці були завжди найбільш погордженою, покривдженою, зневаженою нацією з усіх австрійських народів"; 2) особливо сприятливі умови для культурно-національного розвитку, який стримувано всіма силами; 3) "якоїсь особливої внутрішньої сили галицько-українського громадянства, бо те громадянство на перших щаблях національного відродження було зразком темноти й некультурності і все, що було в йому живого прийшло з російської України". Під "політичними умовинами" Ю. Охримович розумів, по-перше, тактику австрійського уряду, який "не провадив націоналістичної політики, а лише чисто династичну, щоб удержати і розширити свою владу", що трималась на староримських засадах "divide et imperia" (розділяй і пануй - О. М.), цькуючи одні народи іншими. Відмінність її від політики російського уряду полягала у тому, що "вона сама розбуджувала у всіх своїх народів приспану національну свідомість, тоді як засада російського уряду рівняти все під одну міру, цю свідомість затемнювала". По-друге, у Австрії між українським народом та урядом істотні позиції утримувала польська шляхта. Польський народ був противником політичних прав і свобод для українського народу. Через це австрійський уряд відігравав роль судді, який за своїм бажанням раз обороняв права гнобителів, а іншого разу лякав їх ганебною допомогою гнобленим, тоді як російський уряд був сам і катом, і суддею. По-третє, австрійська конституція, незважаючи на всі свої недоліки і недемократичність "була одинокою в Європі, яка лічилася з поняттям національностей і давала їм хоч далеко не повне право на розвій, то всеж таки свободу боротьби за свої права...Ці обставини спричинили (до того - О. М.), що Галичина і Буковина не тільки піднялися..., але ще й заняли перше місце в боротьбі українського народу за національне визволення" [Цитую, подекуди, передаю слова авт