РОЗДІЛ 2
ЗАКОНОДАВЧЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ АГРАРНООСВІТЯНСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
2.1 Законодавчі акти та урядові розпорядження щодо навчальних сільськогосподарських закладів різних типів і категорій
Розвиток сільського господарства в пореформений період викликав гостру потребу у великій кількості освічених фахівців різної кваліфікації. Система професійної освіти не задовольняла потреби держави у кваліфікованій робочій силі.
Кількість, географія розміщення сільськогосподарських навчальних закладів не могли задовольнити потреби господарського та культурного розвитку України.
Стихійний характер розвитку мережі професійних закладів, слабке фінансування, недостатня освітянська фундація населення, висока плата за навчання, що не дозволяла широким верствам населення продовжити свою освіту в професійних закладах, відсутність бажання урядових структур вести конструктивну політику в сфері освіти та культури, в цілому, не сприяли розвиткові професійної освіти на терені України. Школи професійної освіти, за шкільною системою царської Росії, підлягали різним відомствам. Майже кожне Міністерство мало свої школи: земельних справ - сільськогосподарські, внутрішніх справ - фельдшерські і ветеринарні тощо. Підлягаючи різним відомствам та пристосовуючись до потреб відповідного відомства, професійні школи не могли не носити вузькоспеціального характеру. Лише в 1883 р. у складі ученого комітету при Міністерстві Народної Освіти було утворено спецвідділ у справі технічної і професійної освіти [348, с. 3-4].
На думку професора І. Стебута, для успіху спеціальної сільськогосподарської освіти необхідні були певні умови. Серед найголовніших - влаштування реальних шкіл: вищих, середніх і нижчих (елементарних, народних), які б давали сільським господарям загальноосвітню і спеціальну підготовку шляхом викладання спеціальних і допоміжних предметів. Сільськогосподарські школи повинні з'єднуватися з дослідними станціями та знаходитися в землеробській місцевості зі зручними шляхами сполучення поблизу міст. Керівниками шкіл мали бути спеціалісти-практики. Господарство закладу - навчальне, а не комерційне, а заняття учнів повинно складатися з класного та практичного навчання. Заклади мають бути забезпеченими великою кількістю спеціалістів з різних галузей сільського господарства та доступними для кожного, хто бажає вивчати сільське господарство [218, с. 570-571].
Розповсюдження аграрної освіти в Російській імперії, в тому числі і в Україні, здійснювалось двома шляхами: 1) шкільним (створення аграрних навчальних закладів різних типів, категорій і спеціальностей); 2) позашкільним (організація сільськогосподарських курсів, читань, бесід, товариств, спеціальних видань, навчально-практичних господарств, виставок, музеїв та ін.).
Вся освітянська діяльність в галузі сільського господарства регламентувалась законодавчими актами, положеннями, нормативними документами та різноманітними "установленнями".
Вища та середня сільськогосподарська освіта, як освіта для привілейованих груп, розвинулася раніше, ніж заклади нижчої сільськогосподарської освіти. Спочатку Міністерство Державного Майна, одним з найголовніших завдань якого було розповсюдження сільськогосподарської освіти, потурбувалося про міцне влаштування вищих навчальних закладів з сільського господарства: Петербурзького землеробського інституту та Петровської землеробської та лісової академії. Створивши в цих закладах достатню кількість спеціалістів для роботи в середніх закладах, воно почало влаштовувати землеробські училища, а вже потім - нижчі сільськогосподарські освітні заклади.
Мета сільськогосподарських шкіл - забезпечити аграрне виробництво кваліфікованими спеціалістами.
В другій половині ХІХ ст. на Україні було чотири вищі професійні школи: 1) Ветеринарний інститут в Харкові (1851 р.), 2) Технологічний інститут в Харкові (1885 р.), 3) Політехнічний інститут у Києві (1898 р.) з відділами механічним, хімічним, будівельним і агрономічним; 4) Гірничий інститут в Катеринославі [305, с. 373].
У 1837 р. були прийняті "Положення про землеробські училища" [190, с. 1-4] та Статут для землеробських училищ [190, с. 13]; починають створюватися так звані "зразкові ферми", серед яких були дві в Україні: в Харківській (1847 р.) та Катеринославській (1848 р.) губерніях [107, с. 126].
Внаслідок панування кріпосного права сільськогосподарські школи не виправдали тих сповідань, що на них покладалися. Потреба в сільськогосподарських знаннях стала відчуватися після скасування кріпосного права, коли стало необхідним влаштувати поміщицьке господарство на нових засадах.
До 1861 р. було засновано лише три середніх землеробських училища: Московська землеробська школа (1822 р.), Петербурзьке училище сільського господарства (1845 р.), Горигорецька землеробська школа (1848 р.). В 1855 р. замість закритого в 1854 р. було відкрите Харківське землеробське училище [107, с. 105-110].
Визволення селян від кріпацької залежності викликало велику потребу в управляючих поміщицькими маєтками, тому в 1862 р. були засновані ще два землеробських училища: Казанське та Маріїнське [107, с. 111].
Загалом, на 1895 р. в Росії діяло сім аграрних закладів середнього типу, з яких на Україні - 3: Харківське (1855 р.), Уманське (1868 р.), Херсонське (1882р.); на 1903 р. - 14 і, відповідно, 4 в Україні: Верхньодніпровське училище (1899 р.); на 1913 р. - 17, з яких 5 в українських землях.
У пореформений період, здійснений цілий ряд перетворень в землеробських училищах, які, безперечно, сприяли покращенню якості підготовки кваліфікованих спеціалістів.
Проект 1867 р. передбачав з'єднання землеробських училищ та ферм, при яких вони були засновані. Навчальний курс розділявся на: підготовчий (2 роки) та спеціальний (3,5 роки, з яких рік відводився на практику в приватних господарствах). Спеціальний курс розподілявся на 2 відділи: 1) господарський (викладались сільське господарство, технічні виробництва, практичне землеробс