РОЗДІЛ 2
Духовні цінності православ’я
в структурі особистості
2.1. Духовність як функція сакрального
Духовність як поняття містить у собі не тільки ціннісний зміст свідомості, але
також і ціннісний зміст діяльності. У християнській релігійній філософії
духовність виступає обов’язком людини. Функція (від лат. functio – обов’язок)
людини – духовність – свідомо-вольова діяльність, спрямована на перетворення
внутрішнього й зовнішнього світу відповідно до ціннісного боку свідомості. Тип,
спрямованість, неповторність індивідуального світогляду визначають засоби й
процес впливу на внутрішній та зовнішній світ, утворюючи тим самим тип,
спрямованість і неповторність індивідуальної духовності. У християнській
релігійній філософії унікальність індивідуальної духовності, незважаючи на її
типологічні характеристики, намагалися пояснити за допомогою метафізичних
спекуляцій навколо поняття „свобода”. Ставлення людини до себе й навколишнього
світу та її діяльність мають загальний метафізичний субстрат – свободу. Кохання
й творчість – основні якісно-ціннісні види діяльності, що є одночасно й
ставленням людини до самої себе й навколишнього світу, іманентно містять у собі
поняття „свобода”. Кохання й творчість – це зміст свободи. Кохання більшою
мірою виражається як „ставлення”, а творчість – як „діяльність”.
Свобода, кохання, творчість – жертовне служіння, самоприниження, самовідданість
і самозаперечення, тобто жертва собою. Принцип „жертви” є екзистенціальна
реалізація принципу „переривчатості”, а через нього – онтологічна реалізація
повноти життя, „духовної тілесності”.
Ідея жертви відома людству з давніх часів. Культ жертвопринесення є основою
багатьох відомих релігійних систем. У християнській релігійній філософії культ
жертвопринесення розглядається в співвідношенні з християнською етикою. Любов у
християнстві є самопожертвування „самозвеличенням”; свобода самопожертвування ?
свавіллям; віра – самопожертвування „самовпевненістю розуму”; творчість –
жертовне служіння тощо. Як пише С. Булгаков у своїй книзі „Світло невечірнє”,
„антиномія порятунку в історії релігійної свідомості людства отримала
символічний вираз у загальнопоширеному акті жертвопринесення... Жертва покаяння
й спокутування гріха, що приноситься людиною, має замісне значення, вона
приноситься від цієї особи або общини як відшкодування за їх гріхи...
Жертвопринесення є центральним актом у богослужінні в дохристиянську епоху...”
[26, с. 296]. Також і „Голгофська жертва, принесена Богу від імені людства, є
вищий плід його – покаяння й відродження, бо принесена вона досконалою Людиною”
[26, с. 297]. Ісус Христос приніс себе в жертву заради порятунку людства й
через самопожертвування воскрес. У цьому полягає необхідність смерті: для того,
щоб воскреснути, потрібно померти [26, с. 297-298].
С. Франк переконаний, що самовіддане кохання, яке в християнстві вважається
єдиним справжнім коханням, „є шлях жертовності, добровільного принесення себе в
жертву” [155, с. 339]. У дохристиянських релігіях жертва була спокутною й
замісною. Жрець, який приносив жертву, ототожнювався з нею, тому, як вважає
С. Булгаков, „ідея жертви є... заперечення логічного закону тотожності...” [26,
с. 295]. Лише в християнстві Бог сам приносить у жертву власну іпостась – Сина
для спасіння людей, давши їм приклад самовідданого кохання й хресного шляху для
спасіння себе та всього світу. Християнство тим і відрізняється від буддизму,
що людина жертовним коханням рятує не лише себе, а й увесь світ, на який і
поширюється її самовіддане кохання. Людина заради власного воскресіння кається
в злих справах і помислах, і в гріху. Це є перша жертва – жертва Богу. „Жертва
Богу, – пише С. Франк, – дух зажурений” [155, с. 343]. Самовіддане кохання – це
щогодинна жертва собою заради спасіння інших.
У людини з розвиненою самосвідомістю гострота життя пов’язана з напруженістю
особистого початку: „Вище щастя смертного – бути особистістю …і тим не менш, –
пише С. Булгаков, – релігійно стверджуючи свою особистість, ми повинні
погодитися нею пожертвувати (втратити свою душу, щоб врятувати її від самості й
непроникності), відкрити її радощі й кохання-покірливості. Те хворе,
люциферичне „я”, яке усвідомлює себе в протиставленні до всякого іншого „я” як
до „не-я”, повинно набути з ним сумісність і тим отримати позитивне, а не
тільки негативне визначення. Якщо формула першого ? „я” є не „не-я”, і „я”
більше всякого „не-я”, то формула іншого ? „я” є „ти”, „він”, „ми”, „ви”,
„вони”. Потрібно відректися від себе, не схотіти свого „я”, йти хресним шляхом
аскетики упокорювання, яка й отримала таке значення й таку розробку в
християнстві” [26, с. 300]. Вищим подвигом самопожертви, причому „безперервним
і щогодинним”, є „юродство в Христі” [26, с. 301].
Ідея жертви як самопожертвування й самовіддане кохання – мабуть, є центральною
в християнстві. Мета воскресіння й перетворення світу. Без віри у воскресіння й
перетворення світу ідея жертви була б безглуздою. Як зазначає С. Франк, „смисл
жертви тісно пов’язаний зі смислом страждання взагалі...” [155, с. 343]. Шлях
самовідданого кохання сам по собі вже є „шлях хреста”, тобто добровільне
прийняття страждань.
Людина, яка керується „інстинктом самозбереження, приречена на загибель, тоді
як шлях спасіння, досягнення повноти життя полягає в самопожертвуванні, „у
готовності віддати своє життя заради Христа або – що теж саме – в ім’я кохання”
[155, с. 337]. Не буде перебільшенням сказати, що християнську духовність можна
визначити через ідею жертовності. Чим більша жертва, яку приносить людина, тим
вища її духовність.
Яке функціональне навантаження поняття „свобода” в християнській релігійній
філософії? Нема
- Київ+380960830922