РОЗДІЛ 2
РОЛЬ СІЛЬСЬКИХ ПРОСВІТНИЦЬКИХ ОСЕРЕДКІВ ПРАВОБЕРЕЖЖЯ В НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНОМУ
ВІДРОДЖЕННІ УКРАЇНИ (1905–1914 рр.)
2.1. Передумови виникнення просвітницьких осередків
Утворення просвітницьких осередків на території Правобережної України було
викликано низкою передумов. Перш за все варто відзначити складні, проблематичні
процеси, які відбувалися у соціальній сфері.
У другій половині ХІХ ст., після реформи 1861 р., стан селянства як верстви
населення залишався важким. Скасування кріпацтва не призвело до пом’якшення
соціальної ситуації. Селяни, як і раніше, не були рівноправними із іншими
верствами населення, їх права обмежувалися. Владу над селянами мали сільський
староста, волосний старшина, мировий посередник, поліцейський пристав, урядник
та інші представники царської влади, які примушували перших виконувати
найрізноманітніші розпорядження. Мешканці сіл залишалися також під особливим
наглядом громади, не могли виїхати із села без її дозволу і фактично були
зв’язані круговою порукою общини [476, с. 402]. Щодо селян запроваджувалися
навіть тілесні покарання [346, с. 252]. Ліквідувавши кріпосницьку систему, нове
законодавство поставило селян у залежність від чиновництва.
Крім того, у Правобережній Україні після 1861 р. зберігалися обмеження, які
залишали селян нижчим станом. Вони повинні були виконувати обов’язки нижчих
чинів поліції – соцьких і десяцьких, – нести арештантську, дорожню, підводну,
квартирну повинності, караули тощо [323, с. 124]. Особливо дошкуляла селянам
рекрутська, майже пожиттєва, повинність, через яку чимало родин розорялися
[602, с. 386]. Водночас діяли обмеження для сільського населення в отримані
паспортів, функціонували окремі селянські суди тощо [428, с. 209]. Податки
призводили до зменшення бюджету селянина, що не сприяло його
культурно-освітньому розвитку.
Селянство регіону зазнавало утисків зі сторони режиму і в культурній сфері, так
як існуюча на той час цензура ставилася досить терпимо до таких форм роботи, як
театральні гуртки і аматорські хори, і допускала можливість селянам залучитися
до надбань культури лише через них. Проте їх репертуар мав мало спільного із
українськими традиціями, звичаями, базувався на російських творах, що абсолютно
не сприяло вихованню національної самосвідомості.
Як свідчать документи, розвиток капіталістичних відносин викликав зміни й у
галузі освіти. У нових умовах держава потребувала більше освічених людей. З
огляду на це зростає кількість шкіл. Проте ситуація в освіті продовжувала
залишатися складною. За переписом 1897 р. в Україні серед грамотних українців
нараховувалося, наприклад, у Київській губернії – 11,8 %, Подільській – 10,7 %,
Волинській – 9,4 % [608, с. 350]. Д.В. Маркович (1848–1920) – відомий
подільський громадський діяч, доповідаючи Вінницькому Земському зібранню про
недоліки шкільної освіти, наводив дані по Овруцькому повіту, де нараховувалося
лише 6,3 % освічених осіб [418, с. 278]. Крім того, у сільській місцевості не
вистачало навчальних закладів. Так, із 560 волостей краю у 120 не було жодної
школи, у 239 – по одній, і лише у 10 – по п’ять і більше [427, с. 7]. Ось чому
сільське населення не могло задовольнити своїх освітніх потреб. Із цього
приводу сучасний дослідник Б. Кравченко зазначав: “соціальна й національна
політика царизму призвела до ситуації…, коли ступінь грамотності українців у
середині ХVІІ ст. був вищий, ніж на початку ХХ ст.” [491, с. 43].
Ситуація погіршувалася й тим, що на розвиток народної освіти виділялися мізерні
кошти. Сільські школи утримувалися громадами, які не могли виділити на освітню
справу необхідного фінансування. Це повною мірою стосувалося
церковнопарафіяльних шкіл, де викладалися такі предмети, як закон Божий,
коротка російська історія і географія, російська мова, краснопис, арифметика.
Звичайно, така система навчання не давала необхідних знань. Більше того,
вкоренилася застаріла методика навчання грамоти. Як наслідок, протягом року
лише окремі учні могли опанувати абетку. Значним недоліком освіти було
застосування до учнів фізичних покарань [478, с. 505]. Безперечно, необхідно
було підвищувати ефективність освіти. За словами С. Єфремова, школа “не тільки
не навчає того, що треба, і так, як повинно, а навпаки – вчить непотрібного і
негодящими способами” [430, с. 22]. Результат відомий – рівень знань був доволі
низьким. Трагедією і болем освіти було те, що викладання велося російською
мовою, таким чином, воно було свідомо і цілеспрямовано відрізане офіційною
владою від національних традицій й, отже, не мало нічого спільного із потребами
українського народу.
До освітніх проблем додавалося ще й важке становище сільських освітян. Роботу
учителів систематично контролювали інспектори, попечителі, справники та інші
посадові особи, котрі наглядали за тим, щоб рівень навчання відповідав
загальноприйнятим нормам. За браком освітніх закладів, вчителі часто працювали
у селянських оселях, вологих, без опалення, тобто непристосованих для занять
приміщеннях, внаслідок чого часто хворіли. Водночас оплата їхньої праці
залишалася низькою.
Наведені дані переконливо свідчать про важке соціальне життя сільського
населення Правобережної України. Такий стан українського народу спричинив
глибоке занепокоєння про його подальшу долю активних діячів національного
визвольного руху.
Варто зауважити, що у цей час у Західній Україні, яка належала Австрійській
імперії, становище українського населення було порівняно кращим. Тут українці
мали певні конституційні права: політичні свободи, рівність громадян,
видавалися журнали, газети, книги українською мовою тощо [596, с. 418].
Укра
- Київ+380960830922