Розділ 2.
землеволодіння і землекористуваНня
дворянського стану
2.1. Поміщицьке землеволодіння та землекористування на Правобережній Україні у
1793–1830 рр.
Наприкінці XVIII ст. на Правобережній Україні існувала доволі складна система
землекористування та землеволодіння, яка включала державну, приватну та
церковну форми власності. Основу фінансової могутності шляхти забезпечувала
земля.
Існуюча система землеволодіння та землекористування у регіоні сформувалася
протягом XVII–XVIII століть. Внаслідок козацько-селянського повстання 1648 р.
під керівництвом Б. Хмельницького та подальшого протистояння Правобережжя, яке
колись процвітало, у другій половині XVII – на початку XVIII ст. лежало у
руїні. Утікаючи від помсти колишніх селян, більшість шляхти покинула свої
володіння й втекла на захід, а інша – влилась у козацький стан.
Активне відновлення господарського життя на Правобережній Україні розпочалось
після Карловецького миру між Османською імперією та Річчю Посполитою у 1699 р.,
згідно якого Правобережна Україна перейшла до складу останньої.
В результаті цих процесів відновлення шляхетських господарств на Правобережній
Україні розтягнулося на XVIII ст. Щоб заохотити селян селитись на землях, які
пустують, землевласникам приходилось звільняти поселенців від більшості
повинностей. В ході повторного освоєння Правобережної України було сформовано
ряд магнатських латифундій, які були зосереджені в руках невеликого кола осіб.
Для спрощення управління своїх володінь, великі поміщики розділяли свої
латифундії на великі маєтки (ключі), що складались з декількох фільварків, які
було зорієнтовані на виробництво продукції на продаж. Основною виробничою силою
у таких господарствах були підневільні селяни, які за право користуватися
земельними наділами, відробляли панщину. Саме фільварки у досліджуваний період
становили основну господарську одиницю на Правобережній Україні. Серед великих
латифундистів варто відзначити Станіслава Потоцького, якому належали Уманщина,
Тульчинський, Могилівський, Дашовський ключі, Ольховецьке та інші староства в
Брацлавському та Подільському воєводствах. Маєтки Станіслава Потоцького
нараховували 312 сіл та містечок [297]. Іншому представнику цього роду – Проту
Потоцькому належали Ямпільський, Краснянський, Махновський, Любарський,
Гусятинський ключі та інші села [298]; Любомирським належало 168 сіл та
містечок; Чарторийським у Межибозькому, Зиньсковському, Грановському,
Старосинявському, Миколаївському ключах, Летичівському й Кам`янецькому
староствах й 19 селах в Клеванському маєтку на Волині належало 165 поселень;
Браницьким – Білоцерківщина й Богуславське староство, Вороничам – Троянівський
та Пилявський ключі. Формування цих володінь проходило шляхом як захоплення
селянських земель, так й отримання у посесію чи у спадкове володіння обширних
земель шляхом королівських пожалувань, що, на думку В.Маркіної, "підривало
економічну силу королівської влади й ослабляло її політичний вплив" [105,
41–42].
З відновленням економічного життя на Правобережній Україні, польські магнати
переходили до ведення власного господарства. В ньому хоча й була наявна грошова
рента, проте важливу роль починала відігравати відробіткова рента – панщина.
Також характерним для кінця XVIII ст. є поступове збільшення шляхетського поля
за рахунок селянських наділів. Проте формування фільварків безпосередньо
залежало від можливості реалізації виробленої продукції [105, 54–57].
За розмірами землекористування й землеволодіння шляхти поділялося на велике,
середнє й дрібне. Для управління маєтками шляхта наймала уповноважених
комісарів. Хоча їх керування через зловживання й було дорогим та доволі часто
збитковим. В іншому випадку застосовувалась посесія, яка була двох видів: 1)
орендна – тимчасове володіння маєтку за договором оренди; 2) заставна –
утримання маєтку як застави за борги. Таким чином, посесія була джерелом
формування дрібного й середнього землеволодіння [11, 274].
Прагнення шляхти отримати максимальний прибуток зі свого маєтку зіштовхувалося
із спротивом селян, які за період слобод та сплати лише невеликого чиншу
привикли до відносної свободи й не бажали потрапляти у нову залежність. Тому
феодалам доводилось на початковій стадії розвитку свого маєтку звертатись до
таких джерел отримання прибутку як оренда та посесія.
Передаючи в оренду свої феодальні права: виготовлення та продажі горілки, пива,
торгівлі деякими товарами, магнати отримували значні кошти. Зокрема, Потоцький,
віддавши в оренду у 1776 р. м.Каменече Тарговицького ключа Брацлавського
воєводства, отримав від орендаря 12393 злотих [294,1].
Практика здавання у посесію чи оренду маєтків магнатами збереглась й після
приєднання Правобережної України до Російської імперії. Прикладом може бути
передача у заставну оренду сіл Відли та Ельбетівки Томашпільського ключа
гр.Потоцького за 150 тис. злотих. Згідно контракту орендар отримував селян з їх
повинностями, данинами, чиншами, корчемну оренду, млини, ліси, поля, сінокоси,
пасовиська на три роки з 1793 по 1796 р. [105, 68; 295].
Із 187 поселень Поберезького маєтку князя С.Любомирського у безпосередньому
управлінні князівської адміністрації перебувало лише 56 сіл, інша частина
маєтку (131 село, що становило 70% володінь князя) – у заставній посесії [105,
72].
Таким чином, як зазначає В.Маркіна, "оренда та посесія були невід`ємною
частиною організації поміщицьких маєтків на Правобережній Україні у XVIII
ст." [105, 67].
Часто посесори та орендатори заводили власне господарство, у якому заставляли
працювати жителів залежних маєтків. Так, жителі с.Глубочок у 1771 р. жалілись
на посесора Мольде
- Київ+380960830922