Розділ 2
ФОРМИ НАУКОВОГО ПІЗНАННЯ
В ІНТЕРПРЕТАЦІЇ В. І. ВЕРНАДСЬКОГО
2.1. Наукова проблема
Процес розвитку наукового пізнання являє собою ланцюг проблем, що слідують одна
за одною, їхнього постійного виникнення й вирішення. При цьому вирішення одних
проблем на одному рівні розвитку науки закономірно призводить до постановки
нових – на іншому рівні, вирішення останніх призводить до виникнення інших – на
ще більш високому рівні наукового пізнання й т.д. У ході розвитку науки
постійно “народжуються нові питання, що вимагають вирішення” [39, c. 351]. Саме
в проблемі як у фокусі відбивається не мінливість, плинність наукового знання,
що не припиняється ні на хвилину.
Щодо цього типовим є наукова творчість самого В. І. Вернадського. Творчий шлях
В. І. Вернадського в науці – це приклад постійного горіння, що постійного руху,
неухильного прагнення вперед, до вирішення все нових загадок і проблем. Як
відзначав академік В.Л. Комаров, “відкриття В. І. Вернадського були не тільки
відповіддю на питання науки, але початком нових, наукових напрямків, що далеко
йдуть, вихідним пунктом великих наукових течій” [108].
Гносеологічне значення проблеми в науці полягає насамперед у тім, що вже в
самій її постановці розкривається вихідне й основне протиріччя всього процесу
пізнання – протиріччя між досягнутим рівнем знань – історично обмеженим,
умовним і приблизним, і тим нескінченним, неозорим полем ще непізнаного, котре
існує завжди за межами науки, яких би висот у своєму розвитку вона не досягала.
Проблема, роблячи явним це протиріччя в даній, чітко визначеній для кожного
випадку конкретній формі, тим самим виступає в ролі “збурювача спокою” –
збудника наукового інтересу й тим самим у ролі вихідного поштовху,
спонукального мотиву пізнання. Проблема, відзначає В. І. Вернадський, “надихає
й настроює, збуджує наукове шукання” [39, c. 122], нерідко вона “цілі сторіччя
збуджує людську допитливість” [там само, c. 224].
Проблема, роблячи явними властиві пізнанню протиріччя, здійснює на особистість
ученого найсильніший психологічний вплив. Завдяки нескінченному постійному
виникненню все нових проблем у науковця з'являється “жагуча спрага думки” (В.
І. Вернадський), одержиме прагнення пізнати ще непізнане, котре є найсильнішим
імпульсом розвитку науки.
Проблема викликає до життя нових людей науки. Вона передає наукову допитливість
від одного покоління вчених до іншого. Одна вже тільки постановка в науці нових
важливих проблем може розглядатися як цілком достатня підстава для існування
нових наукових дисциплін і напрямків. “Можливість ставити нові наукові проблеми
робить законним введення нових поглядів замість старої теорії” [37, c. 211].
Зміст будь-якої наукової проблеми за своєю сутністю завжди історичний – та
інакше й бути не може, з огляду на постійну мінливість наукового знання. Звідси
необхідність конкретно-історичного підходу до змісту проблем і їхнього відбиття
в поточній науковій праці в межах будь-якої наукової дисципліни, тому що “у
різні історичні епохи змінюється розуміння її питань – людина підходить до них
з різко різних точок зору” [там само, c. 305]. Історично мінливі способи
постановки проблем, підходи до їх вирішення, порядок їхнього висування й т.ін.
Змінюється в очах учених також і порівняльна важливість тих або інших проблем,
їхня наукова цінність. “Ми постійно спостерігаємо, що нові відкриття, нові
точки зору докорінно змінюють наші уявлення про важливість і значення тих або
інших завдань, що стоять на черзі наукового мислення, цілком і різко
переміщають характер наукової праці, коло її інтересів і завдань. Відразу
глухне блиск старих пошуків, осторонь загоряються нові галузі думки” [62, c.
41].
Ефективність наукової праці, мабуть, визначається її результатами. Останні ж
залежать від правильного вирішення проблем, що постають перед наукою. Однак
успішне вирішення проблеми, у свою чергу, залежить від багатьох умов і,
зокрема, дуже великою мірою воно залежить від правильної, тобто наукової,
постановки проблеми. Не кожна проблема може бути джерелом розвитку пізнання
такою мірою, як це було б необхідно в ідеалі, але тільки проблема, правильно
поставлена.
Постановка проблеми, за В. І. Вернадським, може вважатися науковою в тому
випадку, якщо вона відповідає приблизно наступним вимогам.
По-перше, постановка проблеми повинна бути фактично обґрунтованою, тобто
повинна спиратися на добротну базу наукових фактів. Це тим більше необхідно у
зв’язку з тим, що на перших етапах наукової праці перед ученим, як правило,
“стоїть більше питань, що вимагають тривалої роботи, чим точних даних” [34, c.
471]. Побачити проблему в науці, відзначав В. І. Вернадський, – “уже велика
справа”. Але це “тільки перший початок. Треба досліджувати й виразити явище в
конкретних наукових фактах” [2, c. 256]. Якщо ця умова не дотримується,
проблема ставиться неправильно, її вирішення або вкрай утрудняється, або
взагалі тепер стає неможливим, тому що вченому бракує для цього конкретного
матеріалу. Зупинки в розвитку науки нерідко виникають “не тому, що завдання
нерозв'язне, а тому, що не зібрано достатньої кількості необхідних для його
вирішення фактів” [39, c. 147]. У таких випадках перед науковим дослідженням
виникає реальна небезпека сповзання з позицій конкретного аналізу об'єкта на
позиції віддалених від науки абстрактно-схоластичних міркувань. Наприклад, саме
в такому напрямку, зазначає В. І. Вернадський, історично еволюціонувало у ХІХ
столітті питання про походження нафти. “До початку дев'ятнадцятого сторіччя
шляхом роботи попередніх поколінь був загалом з'ясований елементарний склад
нафти й поставлене чітке питання про її походження на земній кулі, про умови й
с
- Київ+380960830922