РОЗДІЛ 2
ЕКСПЛІКАЦІЯ ІДЕЙ СТРУКТУРАЛІЗМУ В СОЦІАЛЬНО-ГУМАНІТАРНИХ ДОСЛІДЖЕННЯХ І
ОСОБЛИВОСТІ ЙОГО ЕВОЛЮЦІЇ
2.1. Епістемологічна характеристика М. Фуко гуманітарного знання
Запропонована Мішелем Фуко епістемологічна концепція показує потенціал
структуралістської парадигми необхідний для усвідомлення тенденцій розвитку
гуманітарного знання. Поширюючись серед філософів та культурологів ідеї М. Фуко
займали чільне місце у соціально-філософських рефлексіях: деякі ставали основою
для дискурсів, а деякі страждали від свавілля інтерпретації настільки, що важко
було відтворити їх базовий варіант, проте вони глибоко проникали в контекст
мислительних пошуків. Саме тому, сьогодні, розглядаючи епістемологічну
концепцію М. Фуко, пов’язуємо його творчість з найсучаснішими уявленнями про
наукові, інтелектуальні та культурні процеси.
Один з найвпливовіших філософів постмодерну, він зробив свій внесок у
психіатрію, медицину, лінгвістику та літературний аналіз, соціологію та історію
ідей, кримінологію та теорію права, етику. Творчість М. Фуко показує зміни, які
відбулися у царині знання в часи постмодерну. Поставлене ним питання про
характеристику людського буття, визначальною в якому є потреба пізнавати, хоче
отримати адекватну відповідь. Широта філософських рефлексій М. Фуко охоплює
чималий перелік напрямків, а тому доцільною для розгляду буде еволюція поглядів
структураліста.
Дослідники виділяють у творчості М. Фуко три періоди: 60-ті роки, які
представлені такими роботами “Історія божевілля в класичному віці” (1961),
“Раймон Руссель” (1963), “Народження клініки” (1963), “Слова і речі” (1966),
“Археологія знання” (1969); у 70-ті роки з’явилися “Порядок речі” (1971), “П’єр
Рів’єр” (1973), “Нагляд і покарання” (1975), “Воля до знання” (Історія
сексуальності, т. І, 1976); до останнього періоду відносяться роботи
“Користування насолодою” і “Турбота про себе” (Історія сексуальності т. ІІ,
ІІІ; 1984 р.)
Очевидно, чим більше заглиблюється людська думка у різноманітні сфери
дійсності, тим складнішим і невичерпнішим є предмет її дослідження.
Народжуються не лише нові ідеї щодо нових об’єктів, формуються також нові
підходи та погляди щодо “традиційних”. Останнім часом, наукові відкриття не раз
спонукали дослідників переглядати пануючі уяви про людину та її місце в світі.
Так ще у XVI столітті М. Копернік, всупереч системі Птоломея, довів, що Земля і
людина на ній не є центром світобудови, а виступає лише одним із її фрагментів.
Згодом народилися й інші пояснення обумовленості свідомості і пізнання, які
шукають чинники впливу за межами людської свідомості. Видатний французький
філософ структураліст звернувся до сфери, яка до нього не виділялась як окрема.
М. Фуко здійснив спробу дослідження гуманітарної сфери, зокрема відзначивши, що
гуманітарним наукам дісталась у спадок не окреслена галузь, яку ще потрібно
розробляти за допомогою наукових понять і позитивних методів. Більш детально
цей факт досліджується у роботах мислителя “Слова і речі”, “Археологія
гуманітарних наук” та “Археологія знання”, в яких на матеріалі гуманітарного
знання будується нова специфічна дисципліна — “археологія знання”, предметом
якої є системи мислительних передумов пізнання і культури, що змінюються
історично. Ці передумови, за М. Фуко, визначають відношення “слів” і “речей”, і
знаходяться між емпіричним та теоретичним рівнями пізнання, у просторі, що
передує словам, сприйманню та жестам.
Як і Леві-Строс М. Фуко прагне виявити приховані, несвідомі механізми і
закономірності людського пізнання, пов’язані з діяльністю знакових систем. Але
він це робить в історичному плані, досліджуючи розвиток європейської науки
нового часу і показуючи зміни її “несвідомого фундаменту” в різні періоди.
М. Фуко розглядає людське буття як фактичність, яка відділена від індивіда як
її творця. Ця позиція нагадує сосюрівське небажання працювати з конкретними
смислами слів, зосереджуючи увагу на їх властивостях як елементів структури.
Іншими словами, культура досліджується як даність без відношення до її творця –
як чистий дискурс без його суб’єктів, головне завдання якого полягає у
виявленні його концептуальної структури. Цей несвідомий фундамент або
„епістема” являє собою певну конфігурацію знакових систем — „історичне
апріорі”, яке в даний період визначає можливості і межі не тільки розв’язання,
але й самої постановки наукових проблем. „Епістема – це не форма пізнання й не
тип раціональності, який, перетинаючись з найрозмаїтішими науками, виражав би
суверенну єдність суб’єкта, духу або епохи; це – сукупність відносин, яку можна
відкрити для даної епохи, між науками, коли ми аналізуємо їх на рівні мовних
закономірностей” [110, 298].
Мова, яка приймається як система, в сосюрівській дихотомії мова-мовлення, є
інструментом, метамовою для описання емпіричної реальності. Відділення мови від
мовлення дає можливість виокремити контекст, який визначає мовну практику та
інші види діяльності людини. Приклад такого аналізу здійснив М. Фуко у
концепції, викладеній у його книзі “Слова і речі”. Зміст книги полягає у
розгляді паралельної історії трьох галузей знання: філологія, політична
економія та біологія. У цій історії М. Фуко виділяє три незалежних одне від
одного пізнавальних поля — епістеми: ренесансну, класичний раціоналізм і
сучасну. М. Фуко приймає як точку відліку стан мови (точніше метамови) і в
залежності від еволюції мовознавчої науки відслідковує розвиток біології та
політичної економії. Стан мови в кожному з досліджуваних періодів і є епістемою
– комплексом формальних умов, які створюють можливості та умови для розвитку
кожної з н
- Київ+380960830922