РОЗДІЛ 2
ПАРАДИГМАЛЬНО-ТЕМАТИЧНИЙ АНАЛІЗ КЛАСИЧНОЇ ТА НЕКЛАСИЧНОЇ ЕКОЛОГІЇ
2.1. Особливості методології геккелівсько-дарвінівської
парадигми екології
У даному дисертаційному дослідженні історія екології розглядається крізь призму
трансформацій методології і, виходячи з результатів аналізу, поділяється на три
основні періоди: класичний (геккелівсько-дарвінівська парадигма), некласичний
(системна парадигма), новітня екологія.
Класичний період у розвитку екології, на нашу думку, охоплює другу половину ХІХ
та першу половину ХХ ст. Провідну роль у цей період відігравала
геккелівсько-дарвінівська парадигма. Її історія розвитку, у свою чергу, може
бути поділена на такі етапи:
формування наукового співтовариства;
„класицизація”, або „золотий вік” екології;
перехід до синекологічної (популяційної) методології як домінуючої.
Розвиток екологічних знань протягом кількох минулих століть та його
інтенсифікація у ХІХ ст. заклали міцне підґрунтя для формування нової
самостійної наукової дисципліни – екології. Початок її історії найчастіше
асоціюється з 1866 роком. Саме тоді вийшла праця Ернста Геккеля „Загальна
морфологія організмів”, де вперше зустрічаємо сам термін екологія та його,
тепер уже класичне, визначення: „Під екологією ми розуміємо загальну науку про
відношення організму до оточуючого середовища, куди ми зараховуємо всі „умови
існування” у широкому розумінні цього слова. Вони частково органічної, частково
неорганічної природи, але як перші, так і другі мають дуже велике значення для
форм організмів тому, що вони змушують їх пристосовуватися до себе” [цит. за:
118, с. 66].
Авторство Е.Геккеля щодо терміна „екологія” визнається більшістю дослідників.
Але питання, кому віддати пріоритет у концептуальному оформленні екологічних
знань та обґрунтуванні першої дослідницької програми цієї науки, залишається
відкритим. Значна частина дослідників зводить проблему визначення початку
історії екології до питання, хто її започатковує: Е.Геккель чи Ч.Дарвін. Так,
М.Кисельов вважає, що еволюційна теорія Ч.Дарвіна підготувала все необхідне для
виокремлення екології у самостійний напрям біологічної науки, а Е.Геккель
тільки увів удалий термін [див.: 73, с. 48].
А.Зелєнков і П.Водоп’янов іще більш категорично стверджують: незважаючи на те,
що сам термін „екологія” утвердився в мові науки вже після публікації
фундаментальної праці Ч.Дарвіна „Походження видів”, історично перша форма
концептуального обґрунтування її предмета та дослідницької спрямованості була
здійснена саме в цій праці. Отже, безперечним є те, вважають ці автори, що
пріоритет у галузі концептуального оформлення екологічних знань і обґрунтування
першої в історії екології дослідницької програми належить саме Ч.Дарвіну [див.:
57, с. 88-89].
Німецький дослідник Г.Ушман акцентував увагу на тому, що терміном „екологія”
Е.Геккель називав біологічну дисципліну, яка фактично вже існувала [див.:
167,с.19]. „Сам Е.Геккель не займався серйозними екологічними дослідженнями.
Заслугою Е.Геккеля є передусім те, що він спробував дати чітке визначення
сутності екології. Крім того, особлива заслуга Е.Геккеля полягає в тому, що у
своїх працях він неодмінно вказував на особливе значення екології для теорії
Ч.Дарвіна” [167, с. 20].
Більш високу оцінку ролі Е.Геккеля у становленні екології дає Г.Новіков. Він
зазначає, що, безумовно, Е.Геккель у своїй творчості керувався передусім
ученням Ч.Дарвіна, зокрема, тими його положеннями, які мають безпосередній
стосунок до екології тварин і рослин. Проте неправильно кваліфікувати Е.Геккеля
тільки як популяризатора ідей Ч.Дарвіна. Не можна погодитися з приниженням ролі
Е.Геккеля в історії екології [див.: 119, с. 42-43].
До Е.Геккеля, звичайно, було вже зібрано величезний масив знань про
взаємозв’язки організмів і середовища, та саме Е.Геккель дав поштовх до того,
щоб зібрати всі ці знання в межах однієї наукової дисципліни. Відомо, що жодна
наука не має підстав вважати себе остаточно сформованою, доки не з’являться
певні огляди чи навчальні курси, тобто доки не задані традиції організації
знання [див.: 170, с. 215]. Е.Геккель запропонував чітку назву, розкрив зміст і
теоретичні завдання екології, а це в сукупності зумовило глибокий організуючий
та стимулюючий вплив на формування екології як науки. Отже, цього вченого з
повним правом можна вважати одним із засновників екології і поряд з Ч.Дарвіном
засновником першої екологічної парадигми. Водночас потрібно зазначити, що
екологічній науці властива поліпарадигмальність (чого не припускав Т.Кун) і цю
поліпарадигмальність неможливо однозначно оцінити як свідчення того, що
екологічне знання ще не оформилося в окрему наукову дисципліну. Екологічні
дослідження класичного періоду вражаюче різноманітні й жодним чином не можуть
бути вписаними в єдину геккелівсько-дарвінівську парадигму. Історія розвитку
геккелівсько-дарвінівської парадигми не тотожна з історією розвитку класичної
екології (друга половина ХІХ та перша половина ХХ ст.). Відомий сучасний еколог
Макінтош, аналізуючи витоки екології, дійшов висновку, що її історія скоріше
нагадує кущ із розгалуженим корінням і гілками, аніж дерево з чітко вираженим
стовбуром [див.: 106, с. 262]. Екологія належить до наук, у яких поширеним є
плюралізм методологічних підходів і дослідницьких програм, що пояснюється,
окрім суб’єктивних чинників, і багатьма об’єктивними причинами. Однією з них є
складність і різноманітність, індивідуальна неповторність об’єктів
дослідження.
Поза межами геккелівсько-дарвінівської парадигми залишалася значна кількість
учених, які на своїх власних методологічних підходах вибудовували ті чи ті
концепції. Зокрема, це концепція
- Київ+380960830922