РОЗДІЛ 2
Становлення інституту набувальної давності
в цивільному праві
2.1. Набувальна давність в римському приватному праві
Витоки інституту набуття власності за давністю володіння виходять з джерел
звичаєвого права. Зокрема давність володіння землею визнавалася в землеробських
громадах Африки та Мадагаскару. Учені-дослідники вказують на давність як один
із способів набуття права власності на землю в акан, фаїті та інших народів.
Однак строки давності, як правило, тоді не встановлювались [70, с.82].
Давність володіння як підстава для набуття права власності відома ще праву
Стародавньої Індії в ІІІ тисячолітті до н.е. Закони Ману містили положення,
згідно якими якщо власник речі не вимагає її повернення від добросовісного
володільця протягом десяти років, то він утрачає на неї всі права (VIII, 147).
Артхашастри (одне з джерел права Стародавньої Індії) розрізняють строки
давності для рухомого й нерухомого майна, відповідно визначивши їх у 10 та 20
років, передбачивши при цьому й виключення стосовно власності, що належить
дітям, слабоумним, хворим, бідакам, пану й брахману – знавцю веди [71,
с.76-80].
Найбільшого розвитку та вивчення поняття давності володіння зазнало в епоху
існування Римської держави. Саме римські юристи, які є засновниками
структуризації правових норм та інститутів, створили підґрунтя для існування
багатьох інститутів приватного права й набувальної давності зокрема.
У процесі формування предмету даного дослідження ми прослідкуємо періодизацію
розвитку римського права: І – право найдавнішого періоду (приблизно до середини
ІІІ ст. до н.е.), ІІ – право передкласичного періоду (до початку І ст. н.е.),
ІІІ – право класичного періоду (до кінця ІІІ ст. н.е.); IV – післякласичне
право (з IV до VI ст. н.е.) [72, с. 5; 73, c.6].
Уведення поняття давнісного володіння в практику римського права пов'язано
безпосередньо з питанням про судовий захист власності. Варто розрізняти
найдавнішу узукапію — usus auctoritas і пізнішу – власне узукапію.
Основним джерелом дослідження узукапії найдавнішого періоду є фрагмент із
“Топіки” Цицерона, включений у XII таблиць (таблиця VI, 3), де сказано:
“...usus auctoritas стосовно земельної ділянки встановлювалась у два роки,
стосовно всіх інших речей – в один рік” [74, с.8]. Такі відомі дослідники
римського права, як М.Казер та Г.Діошді вважають, що usus auctoritas була не
засобом придбання права власності (як пізніша узукапія), а головним чином –
процесуальним засобом, положенням, що стосувалося доказового права в процесі
про право власності на річ [72, с.38]. Дійсно, ми повинні визнати це положення,
адже в іншому разі ми дійдемо висновку, що в період раннього римського права
вже існував такий спосіб набуття права власності, як давнісне володіння.
Дійсне і постійне користування річчю звільняло її володільця від доведення
титулу на цю річ у випадку пред'явлення проти нього віндикаційного позову. Інші
функції найдавнішої узукапії також мають процесуальний характер.
Про дві з них нам повідомляє Гай: “...за законом ХІІ таблиць не підлягають
давності крадені речі”, “...речі mancipi, що належали жінці, яка знаходилася
під опікою агнатів, не підлягали давності, окрім випадку, коли жінка передавала
такі при участі і за згодою опікуна...” (Інституції. ІІ, 45-47) [74, с.50].
У передкласичному періоді римського права відбувається створення і поділ двох
найважливіших юридичних інститутів приватної римської власності – володіння і
права власності. Право власності (dominium) не тільки ясно відокремилося від
володіння, але також від користування річчю і одержання доходів від неї.
У даний період починають формуватися окремі види володіння — possessio. Гаєм
згадуються головним чином два види володіння – “у добрій вірі” (добросовісне) і
давнісне (Інституції.ІІ, 43-59) [74, с.49-51].
Виділення даних видів володіння (“у добрій вірі” і давнісного) підтверджується
створенням у I ст. до н.е. особливого юридичного засобу захисту —
публіціанського позову. Гай пояснює цей механізм таким чином: “...хто, не
встигнувши ще придбати річ шляхом узукапії, передану йому на належній підставі,
відшукує її в судовому порядку, позбавившись володіння нею, але так як він не
може вимагати її як належну йому по квіритському праву, то передбачається, що
він придбав її у власність на підставі узукапії...» (Інституції IV, 36) [72,
с.69]. Отже, цей позов був побудований з використанням особливого прийому
римських правників – юридичної фікції. А саме припускається, що володілець
набув річ на підставі давності й, таким чином, ніби став її власником.
Первісна формула преторського едикту передкласичного періоду, що стосувалась
публіціанського позову, нам не відома. Однак до нас дійшов відповідний фрагмент
преторського едикту в переказі Ульпіана: “Претор говорить: “Коли хто-небудь
вимагає те, що в силу належної підстави передане йому від невласника і ще не
засвоєне за давністю, — я дам суд” (Дігести. 6, 2, 1) [72, с.69]. Аналіз даної
правової конструкції надає нам підстави стверджувати, що публіціанський позов
був створений свого часу для тих володільців речей, які ще не набули права
власності на них, але чиї інтереси потребували більш ефективного і стабільного
правового захисту, ніж захист за допомогою тимчасових преторських
наказів-інтердиктів.
Юридична конструкція власності, суб'єктом якої виступає римський громадянин як
член громади (полісу), яка придбана суворо встановленими, легальними способами,
одержить пізніше, у класичний період, найменування “квіритське право
власності”. Однак римська держава стрімко розвивалась й збільшувалась за
рахунок інших земель і народів, які не були її громадянами. Тому стабільніс
- Київ+380960830922