РОЗДІЛ 2
СЕМАНТИЧНА СТРУКТУРА ДІЄСЛІВ ЗВУЧАННЯ
2.1. Ядерні та периферійні компоненти семантичної структури дієслів звукової
семантики
Довкілля наповнене величезною кількістю звуків: шум дерев і завивання вітру,
гудіння моторів і клацання механізмів, спів птахів і голоси людей тощо.
Акустичне середовище відіграє значну роль в орієнтації людини у світі та є
одним із джерел світопізнання. „Роль слуху в нашім психічнім життю безмірно
велика. Світ тонів, гуків, шелестів, тиші ? безмежний; він дає звірам і людям
першу можність порозуміватися, передавати собі взаємно враження і бажання. У
людей на його основі виробилася мова, перша і дуже багата,” ? пише І. Франко
[212, с. 267].
Ще давньогрецькі філософи вважали, що звуки мають великий вплив на людське
життя. Стверджують, що Платон вигнав зі своєї „ідеальної держави“ флейтистів
(хоч дуже цінував їхнє мистецтво), оскільки вважав, що вони можуть спрямувати
течію життя ідеальної держави не в те русло. Філософи переконані, що звук у
широкому розумінні органічно вмонтований у буття, він істотний,
фундаментальний. Відомі спроби трактувати звук, що ним оперує творчість, як
елемент ще не пізнаної світової програми, таємничого природного коду. В Індії,
наприклад, звук флейти Кришни вважали магічною причиною народження світу.
Філософ мови Вільгельм фон Гумбольдт трактував звук, який виривається з наших
грудей, як подих самого буття, підкреслював, що у певних звуках прекрасно
втілена “об’єднана енергія народу”, й у мовлян вона “збуджує приблизно однакову
енергію”. Сьогодні ми повертаємося до концепцій теоретика “філософії серця”
П. Юркевича, який уважав, що слово є мовою свідомої душі народу, звук є мовою
невідомої душі всього, що існує.
Видатний представник природничих наук С. Капіца впевнений, що є поєднання
звуків, які розчулюють людину просто фізіологічно [183, с.75]. Психологи дійшли
висновку, що з усіх сенсорних впливів для людини найбільш чуттєвим, багатим і
тонким є звук [73, с. 120].
Про те, як народжуються звуки та що вони собою являють, люди почали
здогадуватися дуже давно. Ще Аристотель зумів правильно пояснити природу звуку,
вважаючи, що тіло, яке звучить, викликає поперемінне стискання й розрідження
повітря.
Поняття „звук” з акустичного погляду сучасними фізиками тлумачиться в широкому
значенні як „коливальний рух різноманітних часток пружного середовища, котрий
поширюється у вигляді хвиль у газоподібних, рідких або твердих середовищах ? те
ж, що й пружні хвилі; у вузькому значенні ? явище, яке суб’єктивно сприймається
органом слуху людини та тварин“ [253, с.198].
Отже, звук є об’єктом вивчення у фізиці, психології, мистецтві тощо. Звук
привертає увагу лінгвістів. Слід згадати „звуконаслідувальну“ теорію виникнення
мови. Досліджуючи механізм утворення природного зв’язку між значенням і
звучанням слова, О.Г. Спіркін доходить висновку, що “успадковані від
предків-тварин звуки і були основним матеріалом, або біологічною передумовою,
формування звукового мовлення людини. Визнаючи генетичний зв’язок між людиною
та тваринами, ми взагалі не можемо собі уявити інше джерело звукового матеріалу
мови. Другим, додатковим джерелом виникнення звукового матеріалу для формування
та подальшого розвитку мовлення були численні звуки інших тварин, а також звуки
природи, що не могли не імітуватися первісними людьми, які володіли, ймовірно,
взагалі більш високо розвинутими здібностями до наслідування, ніж це було у
тварин, особливо у мавп. І нарешті, третім джерелом вже розвитку звукового
матеріалу мовлення були всі можливі видозміни існуючих звуків” [192, с.27].
Зібраний останнім часом матеріал із фоносемантики підтверджує
звуконаслідувальний характер виникнення багатьох слів у мові. На думку
А.М. Газова-Гінзберга, „серед слів, які позначають поняття будь-якої
складності, можна знайти чималий процент таких, що зберегли беззаперечні сліди
ономатопеї у своїх коренях… Правда, безупинні фонетичні зміни призвели до того,
що значний процент слів більшості мов не дозволяє дібратися до слідів
найдавнішої звукозображальності” [41, с.121].
Варто зауважити, що більшість досліджуваних нами дієслів звучання відзначаються
прозорою вмотивованістю. Д. Дроздовський із цього приводу зазначає: „Хотілося б
наголосити, що рівень вмотивованості звуків для різних слів є різним. У мові
виділяється нечисленна група слів, так звані звуконаслідувальні слова
(ономатопи), в яких умотивованість звуків дійсно очевидна. Наприклад, у словах
“хлюпає”, “дзенькає”, “муркотить”, “шепоче” проглядається зовнішня мотивація в
бажанні сплести слова зі звуків, що максимально б нагадували це “хлюпотіння”,
“дзенькання” тощо“ (67).
Отже, вважаючи звук важливою частиною концептосфери людини, філологи приділяють
особливу увагу дослідженню звукопозначень у мові.
Звукономінативну лексику вчені класифікують за різними критеріями. Так, ще в
1856 році німецький мовознавець К. Хейзе аналізує групи звукономінативних слів
(233), спираючись на екстралінгвістичну шкалу звуків, за якою виділяє
поширюваний / непоширюваний, направлений / ненаправлений, однорідний /
неоднорідний, відбитий тощо звуки і, відповідно, виокремлює групи лексем, що
позначають такі звуки.
Суб’єктивне сприйняття звуку людиною та передачу його лінгвістичними та
паралінгвістичними засобами досліджує М.В. Попова (160). Результатом її роботи
є перша спроба створення російського асоціативного словника звукопозначень.
Класифікація звукономінативної лексики здійснюється за акустичною
характеристикою „гучність звуку”. Автор будує екстралінгвістичну шкалу
гучності, на якій міститься 115 лексичних характеристик звуку. Шкала гучності
- Київ+380960830922