РОЗДІЛ 2
ПЕРЕДУМОВИ ЗАРОДЖЕННЯ ТА РОЗВИТОК
ДЕРЖАВНИЦЬКОГО НАПРЯМУ В
УКРАЇНСЬКІЙ ІСТОРІОГРАФІЇ
2.1. Роль М.Грушевського у становленні державницького напряму в українській історіографії
Серед провідних течій історіософії української історичної науки чільне місце займає державницький напрям, прихильники якого, вважаючи головним рушієм історичного процесу державу, зосереджують основну увагу на дослідженні історії державності107. На зародження і розвиток цього напряму великий вплив справили різні чинники: державницька традиція української історіографії, державницькі школи західних історіографій, зокрема німецької, австрійської, польської, а також студії російських істориків-державників. Утвердженню цього напряму сприяла принципово нова історіографічна ситуація в Україні, яка сформувалася в умовах потужного національно-визвольного руху на початку ХХ ст. та Української революції 1917-1920 рр. Це був справжній злет і торжество національного руху, головним підсумком якого стало відновлення української державності. Як підкреслює О.Ясь у статті в "Енциклопедії української історії", "Типовими передумовами для виникнення державницького напряму в історіографії тієї чи іншої країни є: об'єднання етнічних земель, трансформація багатонаціональної держави в національну, консолідація національної еліти, ствердження ідентичності національної".108
Весь попередній розвиток української історіографії переконливо засвідчував її взаємообумовленість і взаємозв'язок із суспільно-політичними та духовно-культурними процесами. Це підтвердила і доба Української революції, серед чинників якої важливу роль відіграли розвиток історичних знань, ріст історичної свідомості, участь провідних істориків, зокрема М.Грушевського, М.Василенка, Д.Дорошенка, І.Огієнка та інших у політичному житті, революційному русі й державотворенні. Водночас утворення Української Народної Республіки, а згодом і Західно-Української Народної Республіки дало потужний поштовх розвитку історичної науки, що надавало їй державницьку підтримку.
На суспільно-політичні та духовно-культурні процеси як чинники формування державницького напряму в українській історіографії переконливо вказав Ясь О.В., виділивши три з них: 1) вплив Української революції 1917-1921; 2) інтелектуальна та духовна криза 1920-х рр. після Першої світової війни; 3) суспільно-політичні та наукові здобутки західно-європейської думки початку 20 ст.109
Державна незалежність України закладала фундамент для подальшого унезалежнення української історичної науки і підвищення її суспільного значення. За умов власної держави вчені-історики могли розраховувати на державну підтримку історичних досліджень, підготовку кадрів, а також зміцнення видавничої бази. Однак у зв'язку з агресією більшовицької Росії проти УНР та воєнними діями Польщі проти ЗУНР, ці плани не вдалося реалізувати, хоч у документах Української Центральної Ради, урядів Української держави гетьмана П.Скоропадського, УНР доби Директорії, Західноукраїнської Народної Республіки були задекларовані питання розвитку історичних знань, університетів, архівів, бібліотек, музеїв. Першочерговим завданням було створення нових праць з історії українського народу, з історії державності України. На рівень важливих державних справ було висунуто дослідження і вивчення національної історії, поширення історичних знань. На той час найбільш відомими дослідженнями з української історії були праці В.Антоновича, О.Єфименко, Д.Яворницького, М.Грушевського, М.Аркаса, які відіграли важливу роль у поширенні історичних знань про Україну та її державність. Збільшився інтерес населення до історії українського козацтва. За словами І.Лисяка-Рудницького, стихійно відроджувались козацькі традиції.110 Енциклопедією козацтва на той час вважалася тритомна "Історія запорозьких козаків" Дмитра Яворницького (1855-1940) - видатного українського історика, археолога, етнографа, згодом академіка АН УРСР.
До чільних представників державницького напряму української історіографії зазвичай відносять Д.Дорошенка, В.Липинського, С.Томашівського, І.Крип'якевича, І.Кревецького, О.Оглоблина, Н.Полонську-Василенко та ін., але поза цим переліком нерідко залишається постать найвидатнішого українського історика Михайла Грушевського - відомого державного діяча, голови Української Центральної Ради, за яким закріпилася приналежність тільки до народницького напряму. Але ж у його працях були синтезовані попередні здобутки української історичної думки, уроки історичного розвитку української нації, теоретичні прогнози подальших шляхів розвитку українського суспільства, вибір найсприятливіших, найперспективніших напрямів національно-визвольного руху, його стратегії, форм і методів боротьби. Саме М.Грушевський, як визнаний лідер української історіографії, засновник наукових історичних шкіл у Львові, а відтак у Києві, сприяв формуванню цілої низки фахівців з історії державності України, а своїми працями зробив особистий внесок у дослідження цієї проблеми і, таким чином, дав підстави для того, аби вважати його безпосередньо причетним до державницького напряму. На цю сторону історіософії М.Грушевського вказав Я.Дашкевич, ув'язавши з його іменем зародження державницького напряму в українській історіографії.111
На ключове місце М.Грушевського у започаткуванні державницького напряму української історіографії вказували також Л.Винар, О.Пріцак та інші дослідники112.
Державницький напрям започатковано в умовах, коли в українській історіографії на тлі романтизму запанувало народницьке трактування історичного процесу, в центрі якого ставився народ як двигун історії. М.Максимович, П.Куліш, М.Костомаров, В. Антонович і М.Грушевський були представниками народницької історіографії, яка переважала в Україні у 2-й половині XIX ст. Суспільно-політичний розвиток і наростання потужного національно-визвольного руху на початку XX ст. дали нові виклики історичній думці, яка вже мала принципово нову наукову схему і нову концепцію українського історичного процесу, опрацьовану М.Груше
- Київ+380960830922