РОЗДІЛ 2
СЛОВОТВІРНА СПЕЦИФІКА НЕОКЛАСИЧНИХ НЕОЛОГІЗМІВ
ЯК МОТИВАЦІЯ ЕСТЕТИКО-ХУДОЖНЬОЇ ЦІЛІСНОСТІ ТЕКСТУ
2.1. Концептуальні підходи неокласиків до творення неологізмів
Аналіз концептуальних підходів неокласиків до творення неологізмів найчастіше формалізують за критеріями, що вже об'єктивовані сучасним мовознавством. Перший із них, як правило, пов'язується з поняттям відповідної експліцитно висловленої концепції самих неокласиків, згідно з настановними позиціями якої вони вводять неологічну лексику у свій доробок (або, навпаки, уникають її), а другий - із поняттям образних концептів, які виявляє дослідник у творчому доробку поетів та експлікативний аналіз яких дає йому право представити погляди неокласиків як певну реконструктивну модель, що є дослідницьким репрезентантом проблеми.
У лінгвістичному аналізі обидва підходи є достатньо обґрунтованими і результативними. Перший напрям, однак, може виявитися обмеженим тим, що концепція, безпосередньо озвучена самими творцями, не є повною мірою репрезентативною. Другий напрям пов'язаний зі специфікою лінгвістичного аналізу і дослідницькою компетенцією мовознавця, який є інтерпретатором неології художнього тексту.
Таким чином, вирішуючи конкретне завдання дослідження неокласичної неології як ідентифікаційної характеристики творчості київських неокласиків, мовознавець узгоджує фактологічне доведення з універсальними щодо об'єкта характеристиками і критеріями аналізу. Такий підхід об'єктивований передусім епістемологічно. Т. Кун розумів єдину парадигму, в якій вирішує проблему вчений, як "ряд повторюваних і типових (quasistandard) ілюстрацій "наукової теорії в її "концептуальному, дослідницькому й інструментальному застосуванні" [152, 73]. Мовознавчий критерій, на думку Н. Арутюнової, враховує "концепт новизни, що має такі ознаки: універсальність (у ньому поєднані темпоральний, онтологічний і просторовий параметри світу), прагматичну залежність, відносність і компаративність. Новизна диференційна, таксономічно зв'язана й історична. Нарешті, "нове" не є дескриптивним. Ця остання ознака підводить до специфіки якісного значення "новизни" [23, 700].
За умови, що неокласики не мали формальної організації, не писали ні маніфестів, ні статутів, ні програм на зразок багатьох відомих із історії української художньої літератури тогочасних творчих угруповань, формалізоване джерело настановних ідей щодо неології є опосередкованим. Водночас літературно-критична діяльність неокласиків посідала помітне місце в тогочасному суспільному житті, а творчість авторів досліджуваного літературно-мистецького кола слугувала об'єктом уваги, критики, що, у свою чергу, викликало відповідну творчу реакцію неокласиків. Це дає серйозний фактаж, узагальнення якого разом із аналізом поетичних текстів неокласиків дозволяє дослідникові розглядати питання про концептуальні підходи неокласиків до використання неологізмів у їх творчій практиці. Зрозуміло, коли йдеться про наукове доведення, узагальнене представлення проблеми можливе лише як підсумок пошукового процесу.
Вихідна теза дослідницької проспекції спирається на факт того, що художньо-естетичні засади творчості неокласиків базуються передусім на їхньому вибагливому і надзвичайно уважному ставленні до першоелементу художнього твору - слова. Ця вибагливість виявляє себе як у вербалізованій творчій рефлексії поетів, так і в експлікованому вираженні неокласичних ідей та засад. Обережне і вимогливе ставлення до слова зумовлює відсутність у неокласиків словотвірного експериментаторства. Психомотиваційні засади творчої свідомості неокласиків відбивають традицію, культурні константи, де "старе є надійним. Воно перевірене часом. У ньому зібрані досвід і мудрість минулих століть. Йому довіряють; нове ж є сумнівним і часто викликає підозру. Старе стійке. Російське старий походить від індоєвроп. st(h)a 'стояти' (пор. лат. restaurare 'відновлювати'). Цьому поняттю могли відповідати такі конотації, як сильний, щільний, великий, настійливий, гордий..." [23, 696].
Ця обставина не залишилася непоміченою в науці. Так, В. Русанівський підкреслює неокласичну особливість: вони "настільки делікатно поводилися з мовою, що у них ми ніби й не зустрічаємо неологізмів. Але вони є" [221, 298]. В іншому місці "Історії української літературної мови" дослідник ще раз звертає увагу на це: "Як і всі неокласики, Ю. Клен не схильний творити неологізми. І все ж він їх не уникає..." [221, 338]. Аналогічна характеристика неологічної мовотворчості зустрічається, зокрема, й у Г. Кочура: "...дуже зрідка M. Драй-Хмара створює й неологізми, але їх походження й значення цілком прозорі" [145, 523]. Показово, що звернення до фактології не суперечать висловленим спостереженням: Г. Колесник знаходить у Максима Рильського усього понад 200 неологізмів [138, 229-259]. Це насправді не так багато для текстового корпусу поета і демонструє спільну для неокласиків рису.
Делікатне ставлення неокласиків до слова, укорінене в їх художньо-естетичних позиціях, визначає не тільки частотність, але і домінантний тип авторської неології. Це дає змогу вдумливим дослідникам узагальнити творчий пошук київських поетів у вже згадуваній тезі про суть неокласицизму, яка полягає у відсутності експериментів з мовою, в тому, що не рубаються слова, а інтерпретуються випробувані в літературі класичні форми, щоб вписувати українську поезію у світову літературу.
Таким чином, концептуальні настанови неокласиків щодо неологізмів продуктивно аналізувати в комплексі підходів і як особливої ідіостилістичної характеристики, що є ідентифікаційним параметром у системі авторських мовно-художніх засобів, і водночас як можливості теоретично узагальнити ідеї творця-експериментатора щодо самої сутності мовно-художньої творчості, власної - і не тільки.
Як відомо, правила і закони поетичного мовлення не є тотожними правилам повсякденного мовлення, а мова художньої літератури як концентроване вираження естетичної функції національної мови імпліцитно міс