РОЗДІЛ 2
РЕКОНСТРУКЦІЙНИЙ ВЕКТОР ФОРМУВАННЯ ПРОФЕСІЙНОЇ КУЛЬТУРИ ФАХІВЦЯ У ВИЩОМУ НАВЧАЛЬНОМУ ЗАКЛАДІ
2.1. Особистісно-діяльнісні засади реконструкціоністського підходу в формуванні професійної культури фахівця у вищій школі
2.2. Реконструкціоністська спрямованість соціалізації і інкультурації особистості в соціокультурному середовищі вищого закладу освіти
2.3. Індивідуалізація освітніх практик вищого навчального закладу як ресурс розвитку креативного фахівця в умовах постійних трансформацій
Висновки до розділу 2
ВИСНОВКИ
ДОДАТКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 3
12
12
41
76
101
104
104
122
145
172
175
182
212ВСТУП
Актуальність теми дослідження. Сучасне суспільство все в більшій мірі набуває рис "суспільства знань", адже воно розвивається на основі процесів виробництва, розподілу та використання наукових знань, що дозволяють конструювати нову соціальну реальність, її економічні та ментальні структури, новий спосіб життя людини. В цьому контексті актуалізуються питання щодо зміни соціокультурного статусу, функцій та нових завдань інституту вищої освіти, який виступає одним з головних виробників і розповсюджувачів наукових знань.
Глобальні тенденції розвитку інформаційної цивілізації, так само як і загальнонаціональні потреби українського суспільства, пов'язані з його модернізацією та поступовою інтеграцією в єдину світову спільноту, пред'являють нові, незрівнянно більш високі вимоги до випускників вищих навчальних закладів, які все в більшій мірі виступають активними і свідомими суб'єктами суспільної перетворюючої практики. Відповідно, зростають і вимоги до якості освіти, адже сучасний спеціаліст повинен не тільки володіти професійними знаннями та формалізованими навичками, технологічними прийомами в тій або іншій сфері докладання своєї праці, але й бути здатним нестандартно, творчо, інноваційно мислити, якісно удосконалювати виробничі, організаційні, управлінські та інші процеси і види трудової діяльності, реконструювати їх за новими принципами, що відповідають вимогам часу.
Причина уваги до творчого потенціалу вищої освіти міститься, з одного боку, у посиленні ролі освіти в суспільстві, яке постійно трансформується під впливом глобалізації, постмодернізаційних зрушень та ринкових умов, з іншого, - у невідповідності сучасного стану освіти індивідуальним і суспільним потребам. Саме освіта фокусує суперечливий і складний характер сучасної епохи, синтезуючи проблеми матеріального та духовного, суспільного та індивідуального, цивілізаційного та культурного, національного та загальнолюдського. В умовах нестійкого, невизначеного, переповненого непрогнозованими ризиками світу сучасний спеціаліст з вищою освітою повинен на основі фундаментальних знань уміти ефективно діяти у нестандартних ситуаціях, коли потрібно діяти максимально відповідально, перебудовуючи певні соціальні об'єкти на нових засадах, реконструювати реальність, не зашкоджуючи і не створюючи нових ризиків.
З метою успішного виконання цих завдань сучасним вищим навчальним закладам доцільно провести критичний аудит своїх навчальних практик, чітко визначити принципові конструктивні недоліки, на основі чого привести свою діяльність у відповідність до нових потреб суспільства.
Фактично ядром розбудови сучасної цивілізації є становлення нового типу особистості, де центральною стає можливість самовиявлення її потенціалу та здібностей. Сучасний випускник ВНЗ повинен отримати такі знання, уміння та навички, котрі дозволять йому робити вибір між різними формами самовиявлення та матеріальним успіхом, вибудовувати парадигми власного культурного зростання, управляти процесом перетворення соціальних об'єктів на нових сучасних засадах. Така особистість вступає у соціальні відносини не під зовнішнім тиском, а за власним розсудом, праця ж для неї залишається сферою реалізації її здібностей, а освіта все в більшій мірі виступає раціональною технологією розвитку професійної та загальної культури. Саме тому самореалізація людини в соціальному просторі залежить виключно від її бажань та намірів удосконалювати дійсність, уміння пропонувати продуктивні моделі реконструкції останньої. Таке сприйняття особистості характерне для сучасного соціокультурного розвитку, тому саме ці моменти повинні закладатися у фундамент концептуального осмислення особливостей освітянської політики та освітніх технологій сучасності.
Сприяти цій справі - першочергове завдання сучасної соціології освіти, на передній план якої сьогодні виходить аналіз сфери взаємодії освіти і культури, виявлення ролі і можливостей вищої школи у процесі формування професійної культури особистості, здатної відповідально і продуктивно перетворювати соціальні об'єкти в інтересах суспільства і конкретної людини.
Ступінь наукової розробленості. Сучасний рівень соціології, пов'язаний з проблемами освіти, спирається на соціологічні ідеї М. Вебера, Дж. Дьюї, Е. Дюркгейма, Д. Мангейма, Л. Уорда і на більш пізні концептуальні ідеї зарубіжних і вітчизняних учених.
Серед основних напрямків сучасної західної соціології освіти як методологічно значущі можна виокремити структуралізм (П. Бурд?є, Б. Бернстайн та ін.), який розглядає інституції освіти як організації, котрі кодують культуру, а ці коди відновлюють соціальні категорії; нову соціологію освіти (К. Мангейм та ін.), що аналізує інтереси та цінності, які скеровують освітянську практику; критичну соціологію (М. Янг та ін.), котра досліджує освіту як складний соціокультурний процес, не обмежений системою формальної освіти.
Основні напрями вітчизняної соціології освіти пов'язані з дослідницькою діяльністю багатьох учених. Так Н. А. Аітов досліджує освіту як чинник формування соціальної структури і соціальних переміщень, а В. Я. Нечаєв - як соціокультурний процес. М. Х. Тітма вивчає роль освіти у соціальному самовизначенні молоді, а зв'язок освіти з науково-технічною революцією - предмет дослідження В. Н. Турченко. Соціальна політика у сфер