РОЗДІЛ 2
СЕМАНТИКО-ФУНКЦІОНАЛЬНИЙ АНАЛІЗ РЕЛІГІЙНОЇ ЛЕКСИКИ
ПРОПОВІДЕЙ ЙОСИФА СЛІПОГО
Проповіді становлять вагому частину творчої спадщини Йосифа Сліпого, що дозволяє простежити особливості його мислення і світосприймання, міркування стосовно різних життєвих проблем, а також динаміку морально-етичних та суспільно-політичних поглядів. За словами укладачів збірника "Маємо Блаженнішого Верховного Архиєпископа...", присвяченого п'ятдесятій річниці архієрейських свячень Блаженнішого, "його проповіді відзначаються євангельською простотою, відвертістю і щирістю. Він промовляє безпосередньо до всіх присутніх. Одначе з огляду на те, що Він проповідує високі і вічно Божі правди, його проповіді звернені теж і до всіх неприсутніх сучасників і до грядущих поколінь" [197, с. 36].
У дослідженні беремо до уваги проповіді, написані у т. зв. "львівський період" діяльності Йосифа Сліпого (від 20-х рр. ХХ ст., тобто від часу його повернення до Львова після навчання у Римі та праці на посаді професора Львівської духовної семінарії, і до 1945, коли відбувся арешт Блаженнішого), а також період після заслання - діаспорний (1963 р. - до кінця життя). До сьогодні ще не опубліковано проповідей Блаженнішого, написаних у складний період арештів та заслань. Укладачі багатотомника творчого доробку Йосифа Сліпого, отці І. Хома та І. Музичка, через об'єктивні причини залишають цей період поза увагою, мотивуючи тим, що до недавнього часу неможливо було "<...>дістати твори з тюремних і лагерних часів (1945-1963)" [3, с. 5].
Перший із зазначених періодів презентують всього кілька принагідних проповідей, як-от: Надгробне слово на похоронах президента д-ра Костя Левицького, Проповідь Високопреосвященного архієпископа Йосифа при посвяченні надгробника професора Амброзія Андруховича тощо. Це, вочевидь, пояснюється активною науковою діяльністю Йосифа Сліпого, який на посаді ректора Львівської духовної семінарії, згодом - академії, прагнув відродити національні богословські традиції із урахуванням європейського досвіду. Ось чому ці роки його діяльності здебільшого представлені працями богословського змісту, зокрема з аскетики, історії догм, історії церковної культури, а також історико-педагогічними, біографічними нарисами та статтями, виступами, виголошеними на конгресах та з'їздах, описами паломництв тощо. Діаспорний період натомість був дуже продуктивним з погляду формування проповідницького доробку.
Загальна кількість досліджуваних проповідей Блаженнішого становить 210 одиниць. За обсягом вони різні: від кількох рядків до кількох сторінок. Зокрема, для останніх років життя душпастиря (1982-1984), який після багатьох випробувань і поневірянь був фізично ослабленою людиною, характерні невеликі проповіді.
Проповіді Йосифа Сліпого здебільшого відповідають гомілетичним вимогам щодо структурно-композиційної побудови: вони мають вступ, виклад (основну частину) і висновки, що забезпечує логічність та доступність промови душпастиря. Винятки становлять останні, невеликі за обсягом проповіді Блаженнішого, в яких або мінімізовано усі компоненти, або деякі з них упущено. Загалом структура аналізованих текстів підпорядкована головній меті церковної проповіді - пропагуванню християнського способу світосприйняття, догм та цінностей, канонізованих Вселенською Церквою, головним чином через тлумачення біблійних сюжетів та істин. Осягнення цієї мети значною мірою залежить від влучності та майстерності використання мовних засобів.
У церковних проповідях Блаженніший вміло проектував основи християнської філософії на болючі проблеми сучасності: екуменізму, морального звиродніння суспільства, державної незалежності України, її духовного відродження, проголошення Патріархату української національної церкви і т. ін. Тож у досліджуваних текстах натрапляємо на численні терміни, оніми, що, на перший погляд, дещо утруднює сприйняття висловлюваного душпастирем. Можемо стверджувати, що проповіді Блаженнішого розраховані переважно на досвідченого реципієнта: вони вимагають базових знань з теології, соціології, історії церкви, всесвітньої історії, історії України тощо.
Проповідницька спадщина Йосифа Сліпого цікава тим, що презентує тенденцію функціонування релігійного стилю поза межами України у 30-80-х рр. ХХ ст. на засадах правопису, затвердженого ВУАН 1929 р. в Харкові. Зазначеній правописній нормі відповідають, зокрема, такі елементи: послідовне закінчення -и в родовому відмінку однини іменників ІІІ відміни (смерти, крови і кости, святости, вселеньскости, радости, любови), передача грецької ? українською літерою т (катедра, Тома, Методій, Скитія, Коринт, етер, Голгота поряд із Гологофта), м'який л у словах іншомовного походження (типу лєґат, пляни, льояльність, апостолят, Іляріон, заля, кольосальний), часте, іноді невиправдане вживання літери ґ - українського відповідника іншомовних h та g (ґімназія, аґітація, Конґрес, Авґустин, ґеніяльний, ґіґантний, ґрандіозний, леґенда), буквосполучення ія на місці збігу голосних з метою усунення зіяння (діяспора, патріярх, новіціят, Еклезіяст, діяльог, діяпазон, матеріяльний, ґеніяльний), літера и після приголосних у запозичених лексемах (византійський, семинарія, Ассирія, Вавилон тощо).
У досліджуваному матеріалі виявлено незначну кількість орфографічних та пунктуаційних варіантів. Вони стосуються правопису префіксів (за лагідний, обов'язана, відвічного), уживання апострофа (матірю, різдв'яний та різдвяний, Із'яслав) та м'якого знака (металь, балькон), правопису складних слів з першим компонентом числівником (двадцятьліття, кільканадцятьлітній), явищ подовження та подвоєння (священик і священник, благодаттями), написання слів разом, окремо та через дефіс (пів століття, зуб-за-зуб, око-за-око, когонебудь, з-зовні, на віки, рік-у-рік, кінець-кінцем, Свято-Софійський). Спостерігаються хитання у написанні великої букви (Св. Причастя, Сповідь, Хрещення, але рукоположення (у значенні Христових тайн), св. Євангеліє, св. Письмо і Св. Євангеліє, Св. Письмо, Страшний Су