РОЗДІЛ IIІ
СТАНОВИЩЕ СЕЛЯНСТВА ДОНБАСУ В УМОВАХ ОКУПАЦІЇ
Однією з найдраматичніших сторінок в історії Великої Вітчизняної війни є окупація Української РСР. Найбільших втрат від неї зазнала територія Донбасу. Це пов'язано насамперед з евакуацією майна господарств та встановлення влади військової німецької адміністрації. Після вторгнення на територію України німецьке командування приступило до реалізації розроблених ще до початку війни планів, згідно з якими передбачалося впровадження тут нового територіального поділу, адміністративного устрою і організації влади. Зокрема, окуповані області були поділені на дві частини: зону цивільного і зону військового управління. Перша у політико-адміністративному відношенні підпорядковувалась імперському міністерству у справах окупованих східних областей , яке офіційно почало діяти 17 липня 1941 року. Друга, за винятком питань економічних, підлягала Головному командуванню сухопутних військ вермахту.
Вся окупована територія України перебувала під спільним управлінням цивільної адміністрації Рейхскомісаріату України і військової адміністрації. Територія Чернігівської, Сумської, Сталінської, Ворошиловградської і Харківської областей знаходилась в зоні військового управління. Структура військової адміністрації була встановлена "Особливими вказівками по забезпеченню. Частина С" від 3 квітня 1941 року [1]. Відповідно до них ця зона поділялася на район армій, який складався з району бойових дій і оперативного тилового району армій, та тиловий район груп армій. Цього ж питання стосувався наказ начальника штабу Верховного головнокомандування збройних сил Німеччини Вільгельма Кейтеля від 22 червня 1941 року "Про управління в зайнятих областях СРСР", в якому, зокрема, визначалася міра компетентності відповідних органів: "Військове командування має право в цих областях використовувати повну владу і уповноважене передавати це право командуванню окремих військових груп і армій..." [2].
Німецький окупаційний режим в Україні мав виконати три основні завдання: забезпечити продовольством, матеріальними й трудовими ресурсами потреби Німеччини; звільнити від українського населення, шляхом фізичного знищення, депортацій та вивезення їх до Німеччини, "життєвий простір" для арійської раси; сприяти колонізації значної частини окупованих земель, заселенню цілих районів німецькими переселенцями [3].
У "Основних положеннях про військову адміністрацію на підпорядкованій території армійського тилового району" сказано: "Перед військовою адміністрацією стоїть завдання підготувати здійснення політичних планів імперського уряду на захопленій території. Всі заходи, здійснені в цій області повинні бути спрямовані на те, щоб були забезпечені потреби німецьких і румунських військ. Організація органів місцевого управління залишається завданням для цивільної адміністрації, яка пізніше замінить військову" [4].
Апарат військового керівництва окупованих територій був занадто роздутим, і був розрахований на більш глибоке просування вглиб території СРСР. Проте, уже 17 липня 1941 року А.Гітлер підписує наказ про введення цивільного управління на окупованих східних територіях [5]. Відповідне міністерство очолив Альфред Розенберг. Необхідність впровадження нової системи управління, адміністративно-територіального поділу на окупованій території і напрямки діяльності окупаційної адміністрації були обґрунтовані і визначені Гітлером 16 липня 1941 року: "Тепер перед нами стоїть завдання розрізати територію цього величезного пирога так, як це нам потрібно, з тим, щоб зуміти: по-перше, панувати над нею, по-друге, управляти нею, по-третє, експлуатувати її" [6].
До складу міністерства окупованих східних областей входив департамент у справах України і Прибалтики, який поділявся на ряд управлінь (головних відділів). Найбільш важливими з них були чотири: політичне, очолюване Г.Лейббрандтом; адміністративне, очолюване Л.Рунге; господарське (економічне), керівник - Г.Шлоттерер; технічне, очолюване Ф.Шютце, та ін.[7].
Кордони колишніх районів і общин були збережені, оскільки це влаштовувало окупантів з адміністративної і господарської точки зору. На чолі районів стояли начальники райуправ, общинами керували бургомістри. Оскільки в сільську общину входило кілька сіл, то під общиною малося на увазі об'єднання сіл, в кожному з яких працювали старости. У руках начальника райуправи перебувало загальне керівництво районом. Він повинен був забезпечувати спокій і безпеку на підпорядкованій території, боротися з проявами саботажу, диверсіями, непокорою окупаційній владі, організовувати вилучення продукції для рейху та задовольняти потреби армійських підрозділів. Другою за значенням особою органів місцевого управління був бургомістр. Для своєї території його завдання відповідали завданням начальника райуправи для району. Так, наприклад, у зверненні начальника оперативного тилу групи армій "Південь" до бургомістрів: "...Організуйте охорону продуктів рільництва від псування і крадіжок, турбуйтеся про здачу зерна, молока, масла, яєць, овочів, фруктів, птахів, тварин" [8].
Нижчою інстанцією місцевого управління була сільська управа, на чолі якої стояв староста. Староста зі своїм помічником і бухгалтером та підпорядкованими управі поліцейськими повинні були проводити в життя розпорядження німецьких адміністративних органів та бургомістра і начальника райуправи [9]. Органи місцевого управління діяли в умовах цілковитої підконтрольності і залежності від німецьких адміністративних і поліцейських окупаційних органів.
Запроваджена система "окупаційного законодавства і судочинства" спиралась на суди, які були доповненням каральних органів. На захоплені райони поширювалось німецьке кримінальне право. У зоні військового управління переслідування за кримінальні злочини неполітичного характеру проводились місцевими комендатурами. Нескладні цивільні справи розглядалися у "мирових судах", де попереднє слідство проводилося службою порядку, а вироки виносились на підставі природного відчуття справедливо
- Київ+380960830922