РОЗДІЛ 2
ЛІНҐВОСТИЛІСТИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ПОЕТИЧНОЇ МОВИ ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТОЛІТТЯ
2.1. Контекстуально-експресивні особливості омонімічних лексем
Для того, щоб повною мірою осягнути глибину поетичного мовлення, зрозуміти його завуальовані відтінки, слід врахувати динаміку семантичних процесів, синкретично поєднаних у художньому слові. Одним з наслідків таких процесів є засіб омонімії, який дозволяє створити нові оригінальні позатекстові образи. Через його посередництво найчастіше і досягається ефект словесної гри, при якій слова можуть набувати нового для себе метафоричного значення, що існує лише в межах певного контексту. Синкретичні поєднання прямого і переносного значень слова сприяють моделюванню образної структури вірша.
Загальновідомо, що підґрунтя словесної гри формують як омонімічні, так і полісемічні структури. Слід зауважити, що в сучасній лінґвістиці вже віддавна питання про існування полісемії в мові викликало численні дискусії. Деякі лінґвісти наполягають на марґінальності цього поняття і навіть називають його мовною "патологією" [188, с. 109].
У 80-ті рр. минулого століття зародиласяся теорія семантичного способу словотворення, згідно з якою виникнення нового значення веде до утворення нового слова, що є омонімічним до того, від якого воно походить. Доречність теорії семантичного утворення слів підкреслює той факт, що в мові справді немає чіткої межі між багатозначністю та омонімією в їх традиційному розумінні [25]. За теорією семантичної продуктивності [80] питання про різницю між полісемією та омонімією скасовується, оскільки мовною реальністю визнається лише остання. Механізмом семантичної продуктивності, як і виникненням полісемії в її традиційному розумінні, вважається метафора та метонімія.
Водночас, незаперечним є той факт, що головна властивість поезії полягає у смисловій багатоплановості слова. У художньо-поетичному мисленні значення, як відомо, виражає себе в образі, подається через образ. Полісемантичність значень становить специфіку поетичної мови, а отже полісемію доцільно вважати "головним фактором поетичного мовлення, а мовні і контекстуальні явища не скасовують, а, навпаки, інтенсивно її продукують" [50, c. 510]. Дослідник С. Золян погодився з думкою, що багатозначне слово у мові є однозначним при його конкретному вживанні, що "полісемія слів притаманна їм лише у вокабулярі, а лінійний ряд, синтагматичний зв'язок знімає багатозначність словесного знаку" [119, c. 404]. Водночас він наполягав на тому, що в поезії семантична організація вислову і семантична структура слова є іншими, а багатозначність слова не знімається контекстом. Поетичне мовлення, хоч зароджується і виходить з мовних структур, більше до них не зводиться, бо "генератором нових значень виступає не просто мова, а мова, що проектується крізь призму образно-смислової системи тексту, яка особливим чином розчиняє і синтезує мовні значення. [...] Кожне слово у поезії виявляється "поліфонічною" структурою взаємопроникних значень" [50, c. 519].
Подібного висновку дійшов і французький лінгвіст К. М. Перньє. Він стверджував: "...ніяк не будучи "патологічним виявом" полісемія є фундаментальною особливістю мовних знаків, вона вписана в саму систему мови, де виконує, без сумніву, найважливішу центральну функцію" [173, c. 132].
Додамо, що навіть ті теоретики, які трактують полісемію як "патологію", тобто як певне віртуальне джерело семантичної амбівалентності та заплутаності, визнають її функціональні переваги. Стефан Ульман зазначив: "Якби ми на кожне значення мали окремий термін, це було б непосильним тягарем для нашої пам'яті. Полісемія дозволяє нам раціонально використовувати потенціал слів і надає їм багато різних значень"[188, c. 111]. Цю функцію полегшення завантаженості пам'яті людини визнають за полісемією майже всі лінґвісти. Характерною ознакою поетичного дискурсу є те, що омонімічні поняття набувають у ньому рис полісемії, оскільки контекст поетичного твору створює між цими поняттями певні семантичні зв'язки. Стилістичне вживання полісемії може визначатися різними співвідношеннями між значеннями слова: існуванням прямого і переносного, сучасного та архаїчного, нейтрального, книжкового та загальновживаного, літературного і діалектного значень. Іноді навіть використовування полісемії виходить за межі однієї мови. Безперечно велике значення для розуміння того чи іншого слова має контекст, тому недоцільно зосереджуватись на ізольованому вивченні слова, так само, як і не можна перебільшувати роль контексту, заперечуючи тим самим самостійність слова. "Контекст як смислотворче середовище слова у своїх синтагматичних і парадигматичних зв'язках ґрунтується на співвідносних одиницях, одні компоненти яких завжди слугують певним досвідом для сприйняття і розуміння реципієнтом інших" [83, c. 23].
Щодо функції омонімії, то вона тільки на перший погляд близько споріднена із полісемією. Омоніми є лише випадковими співпадіннями, що виникли внаслідок фонетичного розвитку мови. Оскільки у французькій мові фонетична та графічна еволюції пішли різними шляхами, велика кількість омонімів стала омофонами, але не омогґрафами. Ті ж, які є омографами, зберігають різницю у вимові (les poules du couvent couvent; [le pul' dy kuva ku:v]; tu as l'as de pique [ty а l'аs d? pik?]). За таких умов у французькій розмовній мові омоніми можуть відносно легко співіснувати, не набуваючи при цьому жодних додаткових семантичних паралелей. У поетичному ж дискурсі ці паралелі можливі. Для поета збіг у звучанні двох різних за значенням слів може виявитися невипадковим. Якщо у ХІХ сторіччі омонімічна гра вважалися небажаним для поезії явищем, то з початком нового століття поети-модерністи ввели в поезію омонімічну гру як один з головних стилістичних засобів.
Першим, хто вловив всі семантичні тонкощі феномену омонімії і поклав його в основу свого поетичного стилю, був Ґійом Аполлінер (1880-1918). При цьому він знаходив щоразу нові ще витонченіші та вишуканіші звукові асоціації, щ