Глава 22; Правила Св. Апостолів; до правила 6 тлумачення; до правила 38 тлумачення; з правил Св. Апостола и Св. Отця; Правила помісного Собору Сардинського 347 р.; Правила Феофіла єпископа Олександрійського, який жив наприкінці IV - на початку V ст.; Правила четвертого Вселенського Собору, що зібрався в Халкідоні у 437 р. Цими актами була передбачена допомога сиротам, удовам, інвалідам та іншим малозабезпеченим верствам населення, вона полягала у наданні медичної допомоги, безкоштовному харчуванні та духовному просвітництві [55, с.3].
У 996 р. у повній відповідності з цими нормами християнської релігії київським князем Володимиром був складений Устав, у якому громадське піклування доручалося духівництву, церкві та виділялися чотири основні категорії тих, про кого мали піклуватися: вдови, убогі мандрівники, жебраки [221, с.185]. Окрім зазначення категорій нужденних в Уставі з істинно державним підходом були визначені цілі піклування: годування та лікування нужденних, а також вирішувалося найважливіше питання - фінансування закладів для піклування про незаможних, що існували при церквах [222, с.149]. Що ж стосується матеріального забезпечення церков, то воно виражалося у формі десятини від надходжень князівських, судових, торговельних мит, від приплоду худоби і зборів урожаю [221, с.186]. Устав відобразив розподіл централізованої феодальної ренти і мит між державною та церковною владою в періоди раннього і розвиненого феодального ладу, форми і розміри матеріального забезпечення церкви. Таким чином, упродовж Х - ХІІ століть було закладено основи громадського піклування, зокрема церковного піклування про незаможних під началом князівської влади. У Х - ХІІ ст. церковна практика допомоги розвивалась не тільки через монастирі, але й через парафії (так звана парафіяльна допомога). Парафіяльна допомога була більш відкритою, вона не обмежувалась тільки піклуванням про калік, покалічених, жебраків: парафії здійснювали найрізноманітнішу підтримку - від матеріальної допомоги до виховання та перевиховання [217, с.35]. А з другої половини ХІІ ст. до ХІІІ ст. включно князівські функції стосовно піклування поступово з'єднуються з монастирсько-церковними формами піклування [179, с.98 - 103]. Давньоруська держава в питаннях організації піклування діяла в рамках європейських традицій того часу та не поступалася їм за його рівнем.
На Русі, як і в більшості держав, що надали одній зі світових релігій статус державної, церква, яка була в християнській культурі носієм запозичених в античній культурі та професійно розвинутих і пристосованих до інтересів держави філософії милосердя та доброзичливості [168, с.15], стає на тривалий час монополістом у сфері керівництва та реалізації політики щодо надання допомоги слабким та нужденним.
І хоча деякі сучасні дослідники називають цей етап доброчинності (Х - кінець XVII ст.) "князівсько-церковним" [223, 224], не можна не відзначити точку зору Т.Є. Покотілової, яка визначає цей час як період власне церковної доброчинності та церковно-державної допомоги нужденним і знедоленим [148, с.123].
Це обґрунтовується тим, що, по-перше, у зазначений період церква не тільки була носієм філософії допомоги, яка ґрунтувалася на християнських канонах любові та милосердя, але й впроваджувала цю філософію у свідомість та життя староруського суспільства. Будучи фактичним керівником у справі доброчинності з офіційного схвалення влади, церква діяла у таких напрямках, як виховання етичних спонукань до доброчинності через проповідь вчення про любов та милосердя; заохочення практики подвижництва в середовищі ієрархів, що давало ефект як у вихованні пастви на особистому прикладі, так і безпосередньо у практиці організації турботи про людину; практична робота з організації піклування про нужденних через такі структури, як монастирі, церковнопарафіяльні громади, общини, братства та ін.
По-друге, церква здійснювала практичну роботу з керівництва піклуванням та доброчинністю, яка проводилася в основному через такі структури, як монастирі і церковні парафії. Монастирі виконували різні завдання, серед яких були і піклування про непрацездатних, і організація лікарень та будинків для інвалідів. Одна з перших на Русі лікарень, в якій надавалась безкоштовна допомога хворим з'являється в середині 1070-х років у Києво-Печерській лаврі [221, с.206]. Фінансування піклувальної роботи здійснювалася за рахунок коштів монастирів і церков, внесків прихожан, милостині і частково - з коштів княжої та царської скарбниць. Найпоширенішими формами роботи в організації церковної доброчинності і піклування на Русі були: організація будинків для прочан, богаділень, лікарень, іноді - шкіл.
Але, незважаючи на тривалість періоду, вирішальних повноважень церкви в організації процесу доброчинності та піклування в країні, більш-менш стрункої системи в цій сфері діяльності створено не було. На думку деяких дослідників, основна причина цього полягала в позиції церкви щодо розуміння істинно християнської доброчинності: правильною і плідною, на думку ієрархів і теологів, вона могла бути лише при вільному здійсненні її зі спонукань релігійно-етичного характеру, з істинно християнської любові до ближніх, яка супроводжується усвідомленням їх основних матеріальних та духовних потреб [148, с.125]. Такий підхід виключає системність і впорядкованість, а також контроль.
Слід зазначити, що православна церква, в поєднанні зі звичаєм багатих людей влаштовувати з нагоди різних сімейних подій громадські трапези і роздачі грошей жебракам та убогим, сприяла розвитку феномена громадської допомоги нужденним аж до XVII ст., а також, на жаль, такого неправильного його напряму, як подання копійчаної або "ручної" милостині. Невипадково ще в дореволюційній історіографії був зроблений висновок про те, що надання доброчинної допомоги в її стародавній формі, що поєднала в собі елементи випадковості і нерозбірливості, поряд із нерозвиненістю економіки, частими війнами, голодом унаслідок неврожаїв, що нерідко повторювалися, неми
- Київ+380960830922