РОЗДІЛ 2. Основні напрями наукових досліджень О. Залужного
2.1. Внесок О. Залужного в дослідження навчально-виховного процесу сільської
школи
Науково-педагогічна діяльність Олександра Самійловича Залужного у 20-ті роки ХХ
століття була тісно пов’язана з притаманними цьому періоду пошуками шляхів
розбудови нової української радянської школи. У ґрунтовних працях “Обсяг
формальних знань в школах соцвиху”, “Сільська трудова школа. (Теорія і
практика)”, “Закони навчання” та ін. учений проаналізував цілі навчання та
соціальну роль школи, розглянув ідейно-педагогічні основи її функціонування,
розкрив сутність терміну “трудова школа”, завдання та принципи організації
масової сільської школи, умови формування шкільного самоврядування, особливості
побудови навчальних планів та комплексних програм [63–65; 70; 84].
Як відомо, відмова від притаманної дореволюційній російській школі філософії
освіти та певна демократичність розвитку освітньої сфери у досліджуваний
період, зумовили різноманітність підходів до розбудови загальної середньої
освіти. З одного боку, розвивалась офіційна радянська педагогічна теорія, в
основу якої був покладений вульгаризований принцип класовості, що заперечував
загальнолюдські гуманістичні цінності у вихованні. Зокрема, у виданій у 1927
році “Педагогічній енциклопедії” підкреслювалось, що освіта покликана формувати
народну свідомість по лінії руху до світової революції [157]. Така орієнтація
на вузько класові інтереси привела у подальшому до вилучення з
науково-педагогічного процесу імен і праць педагогів, внесок яких у розвиток
педагогічної думки 20-х років ХХ століття важко переоцінити (К. Венцтель,
В. Дурдуківський, А. Залкінд, О. Залужний, Я. Мамонтов, О. Музиченко,
І. Соколянський, Я. Чепіга та ін.).
З іншого, боку, у вітчизняній педагогічній науці існував певний плюралізм думок
і, поряд з офіційною педагогікою, розвивався ряд напрямів, що впливали на
розвиток загальної середньої освіти. Зокрема, у цей період були популярними
ідеї вільної та прагматичної педагогіки, для реалізації яких велике значення
мали дослідження психологічних закономірностей процесу навчання, врахування
психофізіологічних особливостей учнів.
На початку 20-их років в Україні була створена своєрідна система освіти, що
відповідала потребам українського суспільства. На відміну від РРФСР, де
основною ланкою освіти визнавалась єдина трудова школа, в Україні такою ланкою
стали заклади соціального виховання. В “Декларації про соціальне виховання
дітей” (1920) були сформульовані її перші ідеї: ”захисту дитинства”, що
передбачало вилучення дитини “з вулиці”, забезпечення кожній дитині її прав на
виховання, освіту, охорону здоров’я, матеріальне утримання, охоплення всіх
дітей системою соціального виховання. Після закінчення закладів соцвиху діти
мали переходити до набуття певного фаху. Для цього передбачалось створення
професійних шкіл [170, с.25-26].
Однією з найбільш актуальних освітніх проблем 20-х років була практична
реалізація основного принципу радянської школи досліджуваного періоду – зв’язку
школи з життям. Пропонувались різні шляхи її вирішення в освітніх закладах,
зокрема через залучення учнів під час навчання до реальної виробничої праці.
Окрім загального спостереження за оточуючим середовищем, навчальний план
трудової школи передбачав обов’язкове відвідування підприємств, де працюють
батьки дітей, місцевих виробництв. Отримані знання учні мали використовувати у
суспільнокорисній праці, що ставала частиною навчально-виховного процесу.
Прихильники цього шляху вважали, що праця учнів має бути організована як
науково обґрунтоване виробництво з відчутним економічним ефектом, тоді зросте і
пізнавальне значення праці. Трудова діяльність дітей сприяла, на їхню думку, не
тільки освіченості, а й розвитку активності та самостійності дітей. Так,
М. Рубінштейн, С. Шацький та ін. у своїх працях обґрунтовували таку організацію
навчального процесу із активним включенням підлітків у виробничу
сільськогосподарську працю і роботу на заводах і фабриках [184; 229; 243].
Відомий український педагог, нарком освіти Г. Гринько активно відстоював
переваги ранньої професійної освіти перед загальною та політехнічною, надавав
великого значення оволодінню учнями вузькопрофесійними знаннями та вміннями.
Це, за його переконаннями, спрямовувало навчальний процес на нагальні практичні
потреби тогочасного суспільства. Він зауважував, що випускник школи має
обов’язково володіти бодай однією робітничою професією, причому, не пов’язані з
потребою підготовки до цієї спеціальності знання, уміння на навички, треба
виключати із навчальних програм [34, с.4].
Представники більш поміркованих поглядів бачили реалізацію принципу зв’язку
школи з життям у розумному поєднанні навчальної діяльності та виробничої праці.
Вони передбачали, що в центрі роботи школи має бути засвоєння наукових знань,
які розглядались як засіб підготовки до усвідомленої виробничої праці.
Для реалізації цих ідей пропонувалось запровадити в школу так звані професійні
напрями: сільськогосподарський, промисловий, кооперативний тощо.
Професіоналізація загальноосвітньої школи потребувала розробки навчальних
планів та програм для кожного з напрямів, урахування особливостей формування
спеціальних навичок тощо. Свою специфіку, враховуючи особливості
сільськогосподарського виробництва, мала і масова сільська школа, яка, згідно
директив Наркомосу України, ставала, вже починаючи з другого ступеня, лише
професійною.
Зв’язок навчання з життям у середніх класах сільської школи мав здійснюватися у
процесі професійної підготовки не лише “
- Київ+380960830922