РОЗДІЛ 2. ЗАТРИМАННЯ ОСОБИ ЗА ПІДОЗРОЮ У ВЧИНЕННІ ЗЛОЧИНУ І СТАН ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ
ЇЇ ПРАВ ТА ЗАКОННИХ ІНТЕРЕСІВ МАЙНОВОГО І НЕМАЙНОГОВОГО ХАРАКТЕРУ В УКРАЇНІ
2.1. Законодавче регулювання затримання особи за підозрою у вчиненні злочину і
забезпечення її прав та законних інтересів майнового і немайнового характеру.
Затримання особи за підозрою у вчиненні злочину є тимчасовим запобіжним
заходом. Але не дивлячись на короткочасний характер застосування,
кримінально-процесуальне затримання – це один з найбільш жорстких видів
державного примусу. Затримана особа позбавляється свободи пересування,
можливості розпоряджатись майном, можливості вільного спілкування з іншими
особами, вона потерпає від багатьох інших незручностей, пов’язаних з медичним
обслуговуванням, проживанням, побутом, що істотно обмежує її права та законні
інтереси. Слід також враховувати психологічний фактор, оскільки затримана особа
перебуває у стані стресу, який може викликати почуття безвихідності навіть у
невинуватої особи, що в свою чергу, не рідко призводить до само обмови. Тому
дуже важливо, щоб законодавство, яке регулює затримання, гарантувало затриманим
особам забезпечення їх прав та законних інтересів.
Основні положення, що регулюють порядок затримання в кримінальному процесі
України містяться у КПК (ст.ст.106, 106-1, 115, 165-2). Відповідно до ст.106
КПК орган дізнання вправі затримати особу, підозрювану у вчиненні злочину, за
який може бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі, лише при
наявності однієї з таких підстав:
1) коли цю особу застали при вчиненні злочину або безпосередньо після його
вчинення;
2) коли очевидці, в тому числі й потерпілі, прямо вкажуть на дану особу, що
саме вона вчинила злочин;
3) коли на підозрюваному або на його одягу, при ньому або в його житлі буде
виявлено явні сліди злочину.
При наявності інших даних, що дають підстави підозрювати особу у вчиненні
злочину, її може бути затримано лише в тому разі, коли ця особа намагалась
втекти, або коли вона немає постійного місця проживання, або коли не
встановлено особи підозрюваного.
Слід зазначити, що дана стаття була відтворена майже без змін зі ст.32 Основ
кримінального судочинства союзу РСР і союзних республік від 25 грудня 1958 року
(далі Основи 1958 р.) [138, c.32]. Стаття 32 Основ 1958 р. на відміну від
раніше діючого в Українській республіці законодавства, містила ряд нових
положень, які, з одного боку вдосконалили правову регламентацію затримання
осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, а з іншого - юридично закріпили фактичну
ліквідацію будь-якого судового контролю за затриманням і триманням під вартою,
яке відбувалося в 30-50-х роках під час культу Сталіна.
За КПК УРСР 1922 року стаття 106 прямо передбачала, що про затримання
підозрюваного і підстави для цього органи дізнання повинні протягом 24 годин
повідомити суд, народного суддю, слідчого і прокурора. Якщо судом (народним
суддею, слідчим) протягом 48 годин з моменту їх повідомлення про затримання
особи не буде підтверджено її арешт, затриманий має бути звільненим. Проте,
зазначене правило, як за цим кодексом, так і за КПК 1927 р. (ст.99) не
поширювалось на порядок затримання особи органами Державного політичного
управління. Основи 1958 р. уточнили підстави та мотиви затримання, право
затримання надали слідчим. Затримання було виокремлено, в самостійний
кримінально-процесуальний інститут.
Зараз також затримати підозрюваного відповідно до ст.115 КПК має право слідчий.
Стаття 106-1 КПК вказує, що порядок короткочасного затримання осіб,
підозрюваних у вчиненні злочину, визначається Положенням про порядок
короткочасного затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину. Дане Положення
було затверджено Указом Президії Верховної Ради СРСР 13 липня 1976 року [132],
набрало юридичної сили 1 січня 1977 року і є чинним досі на території України.
Зараз саме це Положення і ст.106 КПК регламентують питання, які стосуються
реалізації процесуального рішення про затримання підозрюваного [128, c.41].
Видання Положення було викликано тим, що Основи та КПК союзних республік
передбачали лише умови правомірності затримання (хто вправі затримувати, до
кого воно може застосовуватись, тривалість і процесуальне оформлення затримання
тощо). Що стосується самого порядку тримання затриманого під вартою (місця
тримання затриманих, режим тримання в цих місцях, правове положення затриманих
тощо), то вони не були визначені законодавчо. Недостатньо була врегульована
низка таких питань, як початковий момент обчислення строку затримання, підстави
і порядок звільнення затриманих та інші [35, c.21-22].
Положення доповнило Основи новими нормами про затримання. Так, ст.10 «Права і
обов’язки затриманих» визначила такі права підозрюваних: 1) знати в чому вони
підозрюються; 2) вимагати перевірки прокурором правомірності затримання; 3)
оскаржити дії осіб, які провадять дізнання, слідчого чи прокурора, давати
пояснення і заявляти клопотання тощо.
Також положення передбачало повідомлення сім’ї про затримання (ст.5), визначило
правове становище затриманих (ст.8), порядок направлення скарг і заяв
затриманих (ст.13), деталізувало зміст протоколу про затримання, початок строку
затримання тощо.
Але на території Росії це Положення вже не діє, у зв’язку з прийняттям
Федерального закону «Про тримання під вартою підозрюваних і обвинувачених у
вчиненні злочину» від 21 червня 1995 року [131]. Зазначений закон РФ істотно
відрізняється від Положення про короткочасне затримання осіб, які підозрюються
у вчиненні злочинів, як за обсягом, так і за змістом правового регулювання
суспільних відносин в сф
- Київ+380960830922