РОЗДІЛ 2
ЛІНГВОКОГНІТИВНА ПРИРОДА
КОМІЧНОГО ЕФЕКТУ АНГЛОМОВНИХ АНЕКДОТІВ,
ЩО ВІДБИВАЮТЬ ГЕНДЕРНІ СТЕРЕОТИПИ
Дослідження мовної об’єктивації гендерних стереотипів у текстах англомовних
анекдотів вимагає попереднього з’ясування лінгвокогнітивних механізмів
створення комічного ефекту, що складає підґрунтя карнавалізації усталених
цінностей та висміювання негативних стереотипних характеристик чоловіка й жінки
як невідповідних морально-етичним й утилітарним нормам і/або гендерним
еталонам.
2.1. Нелінгвістичні тлумачення комічного
Феномен комічного вивчається філософами, психологами, соціологами,
антропологами, фізіологами, літературознавцями, лінгвістами. Існують
різноманітні класифікації теорій гумору з огляду на принципи, що лежать у
підґрунті тлумачення механізмів комічного [29; 44; 57; 76; 90; 110; 137; 149;
202; 264].
У широко відомій класифікації В. Раскіна усе розмаїття філософських,
психологічних, соціологічних та літературознавчих теорій гумору зведене до
трьох великих груп: інконгруентності (incongruity/ contrast theories),
ворожості (hostility/ disparagement/ aggression/ superiority/ triumph/ derision
theories) й вивільнення (release/ sublimation/ liberation theories) [264, c.
31-40].
Прихильники теорії інконгруентності вбачають джерело гумору в невідповідності
між очікуваннями стосовно факту/події й реальним фактом/подією. Ця гіпотеза
відсилає до Арістотеля, який ввів поняття ‘тригерного (неочікуваного) ефекту’
сміху й тлумачив його як “помилку і потворність, але такі, що не приносять ні
болі ні шкоди” [3]. Через два тисячоліття ці доробки отримали подальшу розробку
в роботах Е. Канта, який описав психологічну ситуацію сміху, визначивши його як
емоцію, що виникає в результаті раптового перевтілення напруженого очікування у
‘ніщо’ [243, c. 190]; А. Шопенгауера, який дав тлумачення сміху як емоції, що є
результатом усвідомлення ‘абсурду’, тобто конфлікту між фізичною реальністю й
очікуваннями на підґрунті уявлень про цю реальність, реальним об’єктом й
уявленнями про об’єкт (предмет, людину, подію, ситуацію тощо) [269, c. 109];
Г. Гегеля, який визначив комічне як результат об’єднання несумісних сутностей в
одній площині простору: “Смішним може бути кожен контраст суті й її прояву,
необхідності й засобу, протиріччя, за допомогою якого прояв знищує самого себе
й необхідність у своїй реалізації позбавляє себе мети ” [239, c. 528].
Теорії інконгруентності, що не є несумісними з теоріями ворожості й вивільнення
[264, c. 30], складають підґрунтя більшості лінгвістичних методологічних
підходів до аналізу мовного втілення гумору [202, c. 49]. Зокрема, гіпотеза
інконгруентності лежить в основі лінгвокогнітивних теорій гумору, а саме,
теорії бісоціації А. Кестлера [245], фреймової теорії тлумачення гумору М.
Мінського [119], теорії скриптів В. Раскіна [264], формальної теорії С. Аттардо
[202] й теорії антиципації П. МакГі [257].
Представники теорії ворожості, знаходять витоки гумору в агресії, пов’язаній із
почуттям зверхності над оточуючими або необхідності подолання певної перешкоди.
Вони закорінені в філософії Платона, що вважав сміх негативною емоцією,
заснованою на злобі й ненависті, бажанні принизити, та частково Аристотеля,
який теж розглядав жарт як форму вияву зверхності. Ці ідеї отримали розвиток у
плодотворній гіпотезі Т. Гоббса про сміх як вираження раптового тріумфу,
відчуття зверхності над оточуючими і над своїм минулим, на позначення чого
дослідник вживає термін ‘раптове возвеличення’ (sudden glory) [див. 202, p.
49].
Сучасні психологи-прихильники цих гіпотез тлумачать гумор як фокусування
адресанта на помилці, безглуздій поведінці або вчинку іншої людини й
відсторонення від неї, відчуття власної зверхності над нею, й інтерпретують
його як інтелектуальну зброю у боротьбі за підвищення відносного статусу
індивіда стосовно інших індивідів або своєрідне тренування перед
інтелектуальною схваткою. Ці теорії є особливо цінними для соціолінгвістичного
підходу до дослідження гумору [202, c. 50].
Теорії вивільнення, що відсилають до З. Фройда (хоча дослідник висловив багато
ідей, які виходять за межі цієї групи теорій), вважають виникнення гумору
результатом вивільнення психічної енергії, яка звільняє індивіда з-під гніту
певного соціального обмеження. Поділяючи до певної міри гіпотезу про гумор як
вияв ворожості, З. Фройд вбачає його витоки в зіткненні двох основних
інстинктів: сексуальності та агресивності, й трактує як один із засобів
завоювати прихильність самки, що стоїть в одному ряді з розкішним хвостом пави,
живописним гребінцем півня чи мускулами атлета і, у той же час, – як засіб
попрати суперника. Саркастична репліка на адресу суперника дозволяє індивіду
скоїти щось на зразок символічного вбивства, яке закони моралі або страх перед
покаранням не дозволяють втілити в реальність. Крім того, З. Фройд тлумачить
гумор як форму протесту проти обмежень, які накладає на індивіда суспільство,
та реалізацію сумнівів у глибині та істинності людського пізнання [227].
Численні дослідники гумору певною мірою спиралися на ідеї З. Фройда, розвиваючи
їх у соціально-культурному ключі й підкреслюючи, що гумористичне спілкування
позбавляє людину тиску обмежень з боку лінгвокультурного соціуму, який диктує
певні правила соціальної, комунікативної й, у тому числі, вербальної поведінки.
Ці ідеї набувають розвитку, зокрема, у доробках А. Бергсона, який трактує сміх
як реакцію соціуму на механічну косність характеру, розуму й навіть тіла,
спричинену офіційною культурою як антиподом народної карнавальної сміхової
культури [17, с. 20-21]. Конфлікт стабільного й нового, такого,
- Київ+380960830922