РОЗДІЛ 2
Формування опозиційних настроїв поміж віруючих церкви ЄХБ в Україні
2.1. Передумови, причини виникнення та діяльність опозиційних рухів у церкві
ЄХБ (середина 1940-х – кінець 1950-х років).
Історія християнства свідчить про його постійне дроблення на окремі течії.
Спочатку виникли православна та католицька гілки, згодом — протестантизм.
Останній, у свою чергу, розділився на велику кількість релігійних напрямків.
З-поміж них у СРСР, у тому числі й радянській Україні, значного поширення
набули баптисти та євангельські християни. Їх конфесії разом з окремими менш
чисельними релігійними організаціями в середині 1940-х рр. з ініціативи й
безпосередньої підтримки державних органів об’єдналися в одну церкву — ВС ЄХБ
під егідою ВР ЄХБ.
Упродовж 1960-х — 1980-х рр. на території Радянського Союзу фактично діяло два
релігійних центри конфесії ЄХБ: легальний, визнаний радянськими та партійними
органами влади (ВР ЄХБ), і нелегальний, утворений з тих осіб, котрі відійшли
від ВР ЄХБ (спочатку він носив назву «Ініціативна група», а пізніше —
«Організаційний комітет зі скликання надзвичайного Всесоюзного з’їзду церкви
ЄХБ»; з 1965 р. — Рада Церков ЄХБ (РЦ ЄХБ) як очільник Спілки Церков (СЦ ЄХБ).
Визначення передумов і причин організаційного розколу в радянському
євангельсько-баптистському братстві на теренах України й утворення церковної
опозиції в конфесії до цих пір залишається невирішеною науковою проблемою.
Загалом дослідники виділяють кілька причин кризи церкви ЄХБ у 1940-х — на
початку 1960-х рр. Одна група (переважно духовні діячі та конфесійні історики
церкви) вказує на зовнішні, штучні причини кризи; у свою чергу позаконфесійні
дослідники (переважно радянські) стверджують, що причини кризової ситуації
поміж віруючих громад ЄХБ лежать у внутрішньому мікросередовищі цієї конфесії.
Лідери релігійної опозиції в церкві ЄХБ убачали причини кризи в наступному:
а) головна причина «руйнування громад», відступлення від віри та зменшення
релігійної активності — «проникнення до середовища віруючих мирських ідей,
плотських інтересів і пристрастей», тобто вплив соціального, політичного,
технічного та культурного розвитку; б) «об’єднанні церкви з державою», у
результаті чого в церкві «панують людські постанови»; в) політиці ВР ЄХБ,
спрямованої на підкорення інтересів церкви інтересам держави та підбір кадрів
для управління церквою, повністю лояльних до настанов партії й радянського
уряду.
Г. Крючков поміж причин появи ВР ЄХБ називає воєнний час і загострені через це
релігійні почуття народу. Як наслідок — повсюдне виникнення груп і релігійних
об’єднань, що загрожувало небезпекою утворення незалежного духовного центру;
необхідність мобілізації усіх сил, засобів і настроїв для перемоги у війні
[245, с. 6].
У свою чергу єдине конфесійне видання з історії церкви ЄХБ (1989 р.) провідними
причинами розколу вважає: некомпетентність окремих старших пресвітерів через
відсутність богословської підготовки і духовного досвіду; нестачу молитовних
будинків, духовної літератури, священнослужителів; порушення принципу обрання
громадами пресвітерів і їх призначення зверху ВР ЄХБ і старшими пресвітерами
регіону; доктринальні протиріччя між віруючими церкви ЄХБ і Християнами віри
Євангельської (ХВЄ), баптистами та євангельськими християнами; існування
значної кількості церков поза Спілкою через їх відмову від реєстрації, заборону
в реєстрації або ж анулювання реєстрації місцевими органами; свавілля
атеїстичної влади через адміністративний наступ на керівництво ВР ЄХБ і
помісних церков; відсутність вищого органу євангельсько-баптистського
братства — з’їзду представників помісних церков Радянського Союзу (з’їзди не
проводилися з 1926 до 1963 р.) [234, с. 238 – 240].
Безпосереднім же приводом до розмежування в середовищі церкви ЄХБ, на думку
церковних істориків, стали нове «Положення про Спілку ЄХБ у СРСР» та
«Інструктивний лист старшим пресвітерам ВР ЄХБ» [234, с. 240]. І з цим важко не
погодитися.
Зарубіжний дослідник В. Домашовець виокремлює три основні причини ферментації
опозиції до ВР ЄХБ: 1) доктринальну; 2) політичну; 3) правову [214, с. 61]. Усі
вони, як зазначає автор, з’явилися з 1950 р., але каталізували їх документи
ВР ЄХБ, прийняті в грудні 1959 р. і спрямовані на цілковите самознищення церкви
ЄХБ.
В. Заватський найголовнішою причиною наступу держави на релігію в СРСР називає
конкуренцію між компартією й церквою ЄХБ у запеклій боротьбі за своїх активних
прибічників [215, с. 153; 216, с. 132].
Канадський дослідник протоієрей Д. Константінов визначає початок релігійного
руху спротиву 1957 роком. Причиною активізації невдоволених він вважає різкий
партійно-державний тиск на релігію, який розпочався майже відразу після ХХ
з’їзду КПРС [218, с. 10].
За словами Д. Константінова, ВР ЄХБ у 1945 р. стала на позиції «утрірованої
лояльності до влади» та «безмежної й безпринципової лояльності до богоборчої
діяльності диктатури» [218, с. 54]. У відповідь на це в церкві ЄХБ утворюється
опозиція, яка взяла курс на організацію нелегальної релігійної діяльності,
звільненої від пут диктатури, вливаючись, таким чином, до єдиного русла
релігійного руху опору, підсумовує дослідник.
Разом з тим сучасний конфесійний історик С. Савінський виокремлює два основні
недоліки діяльності ВР ЄХБ, які в подальшому стануть фатальними: 1) Рада Спілки
отримала статус керівного органу, тоді як у практиці церкви ЄХБ вона повинна б
бути лише виконавчим органом у міжз’їздівські періоди; 2) Положення ВР ЄХБ не
передбачало проведення з’їздів представників помісних громад; саме з’їзд мав би
бути найвищим органом Спілки [75, с. 118].
Радянські дослідники бап
- Київ+380960830922