РОЗДІЛ 2
ОСОБЛИВОСТІ ВЕРБАЛІЗАЦІЇ ОЦІННИХ КОНЦЕПТІВ ЗАСОБАМИ АНГЛІЙСЬКОЇ ФРАЗЕОЛОГІЇ
У цьому розділі на ґрунті опису семантики субстантивних ФО з оцінним
компонентом розкривається когнітивний зміст концептів, які становлять
концептуальний простір англійської мовної спільноти. Найповніше уявлення може
бути отримане під час семантичного опису концептів, які кодуються за допомогою
слів [330], поскільки саме форма слова є оптимальною для фіксації соціально
важливого набору значень і сукупності знань про предмет, явище та процес [50].
Отже, позначенням концепту є засоби його мовної репрезентації чи номінації у
вигляді готових лексем, вільних словосполучень, фразеологічних сполук.
2.1. Критерії відбору мовного матеріалу
Вивчення структурно-семантичних особливостей оцінних ФО пов’язано з певними
труднощами, які зумовлені багатьма причинами. По-перше, слід вказати на
семантичну складність ФО. Вони є продуктом особливого роду вторинних номінацій,
у процесах якої взаємодіють дві системи ознак – ознаки номінативного задуму та
ознаки, що відносяться до метафоричного засобу його втілення [253]. По-друге,
йдеться про відсутність чітких критеріїв відбору матеріалу дослідження. Беручи
до уваги, що фразеологічні одиниці презентують різнорідні мовні сутності як з
якісного (семантичного), так і з формального (структурного) поглядів, доцільним
видається використання для їх характеристики ряду зовнішніх та внутрішніх
критеріїв понадсловесності та відтворюваності [144, 222]. Отже, фразеологізмами
називаються одиниці мови, що використовуються для побудови мовленнєвих
висловлювань і відтворюються в готовому вигляді і які мають загалом постійне і
незалежне від контексту значення. Заслуговує на увагу набір внутрішніх
критеріїв, що пропонує С.В.Серебрякова [230], для розмежування відтворюваних
словосполучень за ступенем їх фразеологічності: 1) зрушення у значенні
(переносне, метафоричне вживання) хоча б одного з компонентів фразеологізму; 2)
неможливість дослівного перекладу на інші мови; 3) наявність компонентів із
забутою семантикою або з архаїчними граматичними формами; 4) граматична
категорійність (роль одного члена речення); 5) втрата внутрішньої форми, тобто
немотивованість значення ФО; 6) постійність, незмінність граматичної форми у
всіх компонентів ФО; 7) синтаксична немодельованість; 8) відсутність
варіативності у компонентів сталого вислову; 9) неможливість вставки
якого-небудь слова всередину певного стійкого вислову; 10) неможливість
синтаксичних перетворень [230].
Труднощі відбору мовного матеріалу пов’язані і з тим, що до лінгвоконцептів у
широкому розумінні можна віднести будь-який вербалізований культурний зміст,
певною мірою маркований етнічною специфікою поза залежністю від її значущості
для національного характеру. Отже, правомірним є погляд С.Г.Воркачова щодо
тези: „якщо поставити перед собою мету знайти пару відповідних мов для
зіставлення, то семантика практично будь-якої лексичної одиниці виявиться
специфічною [61, с. 79].
Зважаючи на вище сказане, можна виділити такі принципи відбору матеріалу
дослідження. Словникова дефініція розглядається як пропозиційне судження. На
основі дефініції можна відновити ті концептуальні структури, які виявилися
імплікованими під час згортання пропозиційного судження. Як стверджує
Ю.С.Степанов, у тлумачних словниках виділяються дві великі групи за характером
узагальнювального слова. Узагальнювальні слова однієї групи називаються
„словами-визначниками”. Дефініції зі словами-визначниками класифікують, це –
визначення класифікувальні. До іншої групи узагальнювальних слів, які
називаються “словами-ідентифікаторами” відносяться слова “сукупність”, “група”.
Відповідні визначення називаються ідентифікувальними. Якщо визначення першої
групи мотивовані предметним світом і становлять тематичні групи, то визначення
другої – мотивовані світом понять [240, с. 67 - 68]. Ю.С.Степанов називає
слова-визначники та слова-ідентифікатори терміном “метазнаки”. У процесі
вибірки мовного матеріалу основоположним був підхід до семантичної класифікації
мовного матеріалу, презентований таксономією, яку багато лінгвістів вважають
основною, а саме: „Речі”, „Рослини”, „Тварини”, „Люди”. Цю таксонімію можна
розвинути, як це зробив Ю.С.Степанов і подав у вигляді модифікованого “дерева
Порфирія” [240, с.76], яке презентує семіологічну класифікацію іменників
природної мови. Слід відзначити, що, будучи класифікацією імен, модифіковане
“дерево Порфирія” відображає разом з тим природну класифікацію об’єктів на
„Речі”, „Рослини”, „Тварини”, „Люди”. У запропонованій семіологічній
класифікації відображається родо-видовий принцип, який “є абстракцією відношень
роду та виду в живій природі” [240, с. 76]. Така лінгвістична таксономія дає
можливість різних застосувань. Цю класифікацію можна трансформувати у вигляді
опозиції „особа – неособа”. Як відзначає Ю.С.Степанов, поняття індивіда в
таксономії мови є абстракцією категорії „особи” в живій природі й різниться
залежно від типів останньої [240, с. 76]. У світлі антропоцентричного принципу
категорія особи є ключовою. Люди, їх якості, характеристики, поведінка завжди
були наявні у тому розділі етнічних досліджень, у якому увага приділялась
питанню про існування та природу таких властивостей об’єктів дійсності, до яких
застосовні оцінки. Як стверджує О.Л.Бєссонова, інваріантним ядром і центральним
поняттям оцінного тезаурусу є людина, центральне місце якої визначається тим,
що з нею пов’язана переважна кількість лексико-семантичних або тематичних груп.
Людина є не лише біологічною істотою, але й носієм суспільних відносин, з чим
пов’язан
- Київ+380960830922