Розділ 2. СИСТЕМА ДОМІНУЮЧОЇ ПАРТІЇ:
СУТНІСТЬ, ІНТЕГРАЦІЙНИЙ ПОТЕНЦІАЛ,
ІСТОРИЧНИЙ ДОСВІД ФУНКЦІОНУВАННЯ
2.1. Роль партійної системи в процесах політичної інтеграції в перехідних
суспільствах
Демократична політична система дозволяє вільне формулювання політичних
уподобань через використання основних прав і свобод на об’єднання, одержання і
розповсюдження інформації та на спілкування з метою вільного змагання між
лідерами. Внаслідок такого змагання через регулярні проміжки часу в ході
інституціолізованих виборів вона стверджує прагнення до врядування, без
виключення жодної посади у сфері прийняття рішень на національному рівні.
«Сучасна політична демократія, - визначають Т. Карл і Ф. Шмиттер - є система
управління, за якої влада відповідає перед громадянами за свої дії в суспільній
сфері, а громадяни реалізують свої інтереси через конкуренцію і взаємодію своїх
виборних представників». За їх словами, «принципи демократії абстрактні і
можуть давати початок різноманітним інститутам і підтипам. Проте для
демократичного розвитку необхідне дотримання певних процедурних норм і пошана
громадянських прав. Будь-яке неправове суспільство - суспільство, що не обмежує
себе подібними нормами, не дотримується таких процедур, - не може бути визнано
демократичним» [235].
Використання сили в умовах демократичної системи регулюється правилами, які
спеціально передбачають ті випадки, коли це може допускатися. Проте фізична
сила все ж таки може бути використана, і тому демократії можуть переживати
почуття страху перед можливістю набуття цією силою статусу незалежності. Звідси
проблема контролю над владою, яка має в своїх руках монополію на застосування
сили. «Демократія – це завжди важкий процес розподілу влади і публічного
контролю, що безперервно розширюється, за її виконання в рамках політики,
відміченої наявністю інституційно різних, – але завжди пов'язаних між собою –
сфер громадянського суспільства і держави» [236, с. 23].
Роберт Даль назвав наступні умови, необхідні для існування сучасної політичної
демократії (або, згідно Далю, "поліархії"): Контроль за рішеннями уряду
конституція покладає на виборних офіційних осіб, які періодично обираються в
ході чесних виборів, що проводяться, виключаючи по можливості всяке примушення.
Практично все доросле населення має право вибирати офіційних осіб та
претендувати на виборні посади. Громадяни мають право висловлювати свою думку,
не побоюючись серйозного переслідування за політичними мотивами, та право
отримувати інформацію з альтернативних джерел. Альтернативні джерела інформації
знаходяться під захистом закону. Громадяни мають право створювати відносно
незалежні асоціації і організації, включаючи політичні партії і угрупування по
інтересах [80].
Для більшості теоретиків ці умови вичерпують всю суть демократії, проте Т. Карл
і Ф. Шміттер запропонували додати ще два:
Вибрані народом офіційні особи повинні мати можливість здійснювати свої
конституційні повноваження, не піддаючись протидії (навіть неформальній) з боку
невиборних офіційних осіб. Демократія опиняється в небезпеці, якщо військові
або співробітники державних установ або підприємств мають можливість діяти
незалежно від виборних керівників і тим більше накладати вето на рішення
народних обранців.
Держава повинна бути суверенною і діяти незалежно від політичних систем вищого
рівня. Р. Даль та інші теоретики, очевидно, вважали цю умову само собою
зрозумілою, оскільки вели мову про формально незалежні національні держави.
Проте після поділу сфер впливу, укладення безлічі неоколоніальних угод,
виникнення союзів і блоків проблема автономії стала достатньо серйозною.
Питання про те, чи насправді демократичною є система, де виборні керівники не
здатні ухвалити обов'язкові для всіх рішення без затвердження їх ззовні, вельми
істотне, навіть якщо зовнішній вплив виходить від держави з демократичною
конституцією, а внутрішня влада здатна певною мірою протистояти йому (як у
випадку з Пуерто-Рико) [235].
Як відзначає Л. Даймонд, «сьогодні (на відміну від 1960-70-х рр.) більшість
дослідників бачать в демократії систему політичної влади і не обумовлюють її
наявністю якихось соціальних або економічних характеристик. У чому вони до цих
пір розходяться фундаментально, так це в питанні про діапазон і масштаби
політичних атрибутів демократії». [57, с.11] У шумпетерівській концепції
«змагання елітизму» єдиним критерієм демократії, по суті, виявляється заміщення
урядових посад через вільні і справедливі вибори.
Підхід Й. Шумпетера поклав початок виникненню мінімалістських (процедурних)
визначень демократії, які в різних варіаціях проводять тезу про електоральне
суперництво як про суть демократії [237]. Так, Х. Линц і А. Степан домовилися
розуміти під демократією «законне право формулювати і відстоювати політичні
альтернативи, якому супроводить право на свободу об'єднань, свободу слова і
інших головних політичних прав осіб; вільне і ненасильницьке змагання лідерів
суспільства з періодичною оцінкою їх претензій на управління суспільством;
включення в демократичний процес всіх ефективних політичних інститутів;
забезпечення умов політичної активності для всіх членів політичного
співтовариства незалежно від їх політичних переваг» [59, р.35]. Такого роду
«мінімалістське» визначення дозволяє трактувати демократичні режими достатньо
широко. Х. Лінц і А. Степан навмисно вивели за рамки їхнього визначення всякі
посилання на превалювання демократичних цінностей, соціальних відносин,
рівність можливостей у сфері зайнятості освіти, розуміючи, що «відхилення від
демократичного ідеалу не обов'язково означають його зап
- Київ+380960830922