Розділ 2
ОБ'ЄКТНІ СЛОВОСПОЛУЧЕННЯ ЗІ СТРИЖНЕВИМ СЛОВОМ - ВІДДІЄСЛІВНИМ ІМЕННИКОМ
При визначенні принципів і методів вивчення семантики синтаксичних одиниць, зокрема словосполучень, найважливішими є питання, що стосуються лексичної і синтаксичної сполучуваності слів, взаємодії їхніх внутрішніх форм, а також сполучуваності в контекстному аспекті. Ключовими тут виступають проблеми визначення синтаксичних зв'язків і з'ясування сукупності семантико-синтаксичних відношень, що реалізуються при поєднанні слів з тим чи тим граматичним значенням. Одним із перших у науковому синтаксисі поняття синтаксичних відношень окреслив О.О. Шахматов [229:21] . В одному ряді з предикативними, атрибутивними, атрибутивно-предикативними, релятивними, вчений виділяє об'єктні відношення, характеризуючи їх, як "відношення, які виникають у результаті залежності одного носія ознаки від іншого, причому залежність ця може бути або безпосередня, або здійснюватися через посередництво ознаки як активної, так і пасивної; об'єктними є й ті відношення, в які вступає уявлення про носія ознаки до суб'єкта, що відповідає уявленню про ознаку; отже, це взагалі вияв залежного стану носія ознаки" [229:38]. Конкретизуючи зміст цих відношень у протиставленні їх атрибутивним, Шахматов пише: "...там, де процес мислення поєднав в одне складне уявлення, зблизивши їх між собою, два не залежні одне від одного уявлення, ... виникають об'єктні відношення, які по своїй суті є відношеннями між двома субстанціями, з яких одна стає в залежні відношення до іншої" [229:310]. І далі вчений зазначає: "Залежне слово, зв'язане з панівним словом об'єктними відношеннями, називається додатком [229:40]. У межах узагальненого об'єктного значення розрізняють частковіші значення, зокрема значення власне об'єкта дії (пекти хліб, споруджувати завод, доїти корову), адресата дії (читати дитині, принести матері), знаряддя дії (малювати олівцем, рубати сокирою) [36:85]. Слід відзначити, що у науковому синтаксисі немає одностайності щодо витлумачення граматичного статусу іменників із об'єктним значенням, підпорядкованих синтаксичним дериватам - віддієслівним і відприкметниковим іменникам, зокрема у сполуках типу будівництво заводу, написання роману, читання книги, виконання завдань, подолання труднощів тощо. Відповідно до академічного визначення додатка і з огляду на об'єктне значення залежних компонентів є підстави відносити їх до додатків.
Деякі дослідники, виходячи з того, що приіменниковість є визначальним моментом у кваліфікації означень, вважають за доцільне всі компоненти у приіменниковій позиції - незалежно від їхньої семантики - трактувати як означення [36:87]. Найбільшого поширення у теоретичній граматиці набув погляд, згідно з яким типи синтаксичних відношень визначаються у відповідності з семантичним розмежуванням другорядних членів речення. О.С. Скобликова наголошує на тому, що "найбільш загальний поділ непредикативних підрядних словосполучень на смисловій основі нерозривно зв'язаний з класифікацією другорядних членів за їх семантичними функціями" [170:240]. Нам здається доцільним здійснювати кваліфікацію залежного від іменника компонента передусім з огляду на характер семантико-синтаксичних відношень, що виникають між словами, а також на реальне значення керованого слова. При віддієслівних іменних дериватах родовий субстантивний, так само, як і давальний та орудний, зберігає своє предметне (об'єктне, адресатне чи інструментальне) значення. Як зазначає М.Я.Плющ, закладені в дієслові потенції до сполучення з субстантивами та іншими словами передають віддієслівні іменники, тобто вони в основному зберігають валентні можливості дієслова [151:42]. Отже, позицію залежного від девербатива-іменника субстанціального компонента є всі підстави в семантико-синтаксичній організації речення трактувати як додаток.
2.1. Словотвірна структура і семантичні групи
девербативів-іменників.
У системі частин мови іменник та дієслово становлять як семантичну, так і синтаксичну опозицію, яка виявляє себе і в їхньому категоріальному значенні, і в функціюванні [154:536; 41:17]. У цьому сенсі дослідження віддієслівних субстантивних утворень є особливо цікавим і актуальним, оскільки відкриває можливість виявити семантико-синтаксичні чинники і "механізми", які формують категоріальне наповнення властивостей і функцій слова як представника певного лексико-граматичного класу. Щоправда, існують певні труднощі в узагальненні та систематизації властивостей похідних утворень, бо, як відомо, деривати завжди складніші й багатші своїм лексичним значенням і категоріальними властивостями, ніж слова з первинним лексичним значенням [41:19]. Ш. Баллі відзначав, що "замкнуті у своїх основних категоріях, знаки служили б надзвичайно обмеженим джерелом засобів для задоволення численних потреб мовлення. Але завдяки міжкатегоріальним замінам думка звільняється, а вираження збагачується і набуває різних відтінків" [18:143]. Віддієслівні іменники виявляють різну пропорцію дієслівних та іменникових властивостей відповідно до перерозподілу в їхній семантиці процесуальної і предметної складових. А цей перерозподіл, у свою чергу, як показує аналіз мовного матеріалу, значною мірою залежить від деривативних засобів, використаних для створення того чи того девербатива.
Як зазначає І.Р.Вихованець, творення похідних субстантивів спирається на семантико-синтаксичну структуру речення, отже регулюється відповідними іменниковими синтаксемами. "У семантико-синтаксичній позиції речення, яку заміщує певна синтаксична одиниця-конструкція, формується потреба творення похідних іменників. Відповідно до заміщуваних синтаксичною конструкцією синтаксемних позицій речення можна виділити ряд словотвірних категорій іменника, якими є суб'єкт дії, суб'єкт стану, знаряддя дії, місце дії або стану тощо" "[41:134]. На словотвірному рівні ці функції можуть бути представлені похідними іменниками за допомогою відповідних морфем. Типову словотвірну парадигму дієслів з