Розділ 2.
СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ ТА ПРИЧИНИ ВИНИКНЕННЯ ГІМНАСТИЧНО-СПОРТИВНОГО
РУХУ
2.1. Гімнастичний рух у період Австрійської монархії (з 1772 р.) і
Австро-Угорської імперії (з 1867 до 1918 рр.)
Розвиток історичних подій склався так, що Галичина – прадавня українська
земля, яка впродовж шістсот років, починаючи з 1340 р., насильно відірвана від
матері України, не мала своєї державної незалежності, поневолена різними
іноземними державами, з 1848 р. стає політичним «П’ємонтом» для цілої України.
Українці галицького краю зазнали нечуваного національного, релігійного і
політичного гніту. Однак 600-літня неволя не обійшлася Галичині без вагомих
економічних, національних, політичних, культурних наслідків. Галичина дісталася
владі Габсбургів як край економічно і культурно відсталий, сполонізований, без
проявів будь-якої української політики, з відсутньою власною світською
інтелігенцією.
Однак на переломі XIX і XX століть у житті українців Галичини відбулися великі
зміни. Тут проходить прискорений розвиток суспільних і національних сил.
«Інтенсивність, ширина і глибокість того розвоєвого руху в тім часі, – писав
Іван Франко, – були більші, ніж коли-небуть перед тим...». 1 Рушієм цього
процесу була інтелігенція – вихованці народовських громад та нова генерація
духовенства. На сході Європи наступає епоха кризи абсолютизму і формування
буржуазно-демократичного суспільства. Найважливішим завданням суспільного
розвитку стало національне визволення, ліквідація кріпацтва, створення
національних держав, що привело до появи прогресивних національних рухів –
«Молода Італія», «Молода Німеччина». Цей рух знайшов відгук у полум’ї революції
1848 р. серед поневолених слов’янських народів багатонаціональної Австрійської
імперії, до складу якої, крім власне австрійців, входили італійці, чехи,
словенці, угорці, румуни, серби, хорвати, словаки, поляки та українці.
Політичний стан. Галичина, насильно об’єднана з польськими землями, що дістали
скорочену назву Галіція (Галичина), умовно була поділена на східну (українську)
і західну (польську). Об’єднання польських і українських земель в одну
адміністративну одиницю польська шляхта використала для здійснення своїх
загарбницьких планів. Галичину вона розглядала тепер уже як частину єдиної
польської території, на якій за першим австрійським переписом 1773 р. у східній
частині проживало
1820 тис. чол., українці становили 71%, поляки – 22%, євреї – 7%2. Судова,
законодавча і виконавча влада перебували у руках шляхти. Значними соціальними і
політичними правами та привілеями було наділене римсько-католицьке духовенство.
Православну церкву переслідували. Державну посаду міг обійняти лише католик.
Шляхта, римсько-католицьке духовенство робили все, щоб полонізувати українське
населення. Від братських шкіл залишилися самі рештки. На час приєднання до
Австрії у 1772 р. галицький край відставав в економічному і культурному плані.
Існувало кілька монастирських шкіл і чотири гімназії, з яких три утримувалися
єзуїтами, а одна – василіянами.3 Галичиною керував намісник австрійського
імператора, у руках якого була зосереджена вся адміністративна влада.
Намісником, як правило, призначався один із великих польських поміщиків.
Національна політика. Австрійський уряд проводив у Галичині національну
політику за принципом «поділяй і володарюй». Гноблену шляхтою націю «хлопів і
попів», як зневажливо називала місцева польська знать українське населення,
Австрія намагалася використати проти польських сепаратистських рухів. Водночас
офіційний Відень лякався потягу галичан до єдності з українським народом, він
вбачав у ній загрозу своєму пануванню. Прагнучи ізолювати галицьких українців
від Наддніпрянщини, а заодно спрямувати їх проти польського
національно-визвольного руху, австрійський уряд намагався витворити з
українського населення в Галичині якусь регіональну цілковито віддану Австрії
націю. Продуктом цих зусиль було так зване рутенство, виплекане на галицькому
грунті в першій половині XIX ст. Його прихильники з числа української світської
й духовної інтелігенції твердили, що галичани не мають нічого спільного з
Україною, ніби є окремим народом і повинні називатися рутенцями («рутен» –
синонім з німецького до «русин»). Відірвавшись від народу, дбаючи про свої
вузькостанові інтереси, ця частина консервативно настроєної інтелігенції з
погордою ставилася до селянства, називаючи його «черню», «хлопством», а народ –
«поспольством». Намагаючись уподібнитися до польських панів, вони з презирством
ставились до української мови, народних звичаїв. Характерним для «рутенства»
були, найперше, чисто галицький, локальний патріотизм, що обмежувався
4-мільйонною «рутенською» нацією, повна політична безхребетність, погордливе
ставлення до мужика з його мовою, безупинна змінливість поглядів і т. п.4 Дух
рабства і послуху перед «сильними світу цього» запустив сильне коріння в
духовність галичан. Полонізація досягла тут величезних розмірів: не лише
шляхта, а й духовенство та міщанство стало польським, приймало польські звичаї
та мову. В XVIII ст. українську націю в Галичині творив виключно мужик,
зневолений, затурканий, прибитий, несвідомий ні людських, ні національних прав,
що тільки зі стихійною впертістю зберігав свій старосвітський побут.5
Безмежне й свавільне панування польської шляхти протягом кількох попередніх
століть поставило українців Галичини на грань фізичного винищення і
денаціоналізації. Це підтверджували перші дні революційних заворушень 1848 р. у
Львові й по всьому краю, де українці не висували якихось окремих вимог, а йшли
в руслі тих подій, хід яких визна
- Київ+380960830922