РОЗДІЛ 2
ПРАКТИКА ДИРИГЕНТСЬКО-ХОРОВОЇ ОСВІТИ ФАХІВЦІВ В УКРАЇНІ І ЗА РУБЕЖЕМ
2.1. Організація сучасної диригентсько-хорової освіти у вищих навчальних закладах України
Застосування системно-структурного аналізу до сучасної диригентсько-хорової освіти дає змогу виявити в її структурі різнотипність, яка відбиває існування закладів трьох профілів.
Перший тип диригентсько-хорової освіти зумовлюється потребою суспільства у вищій освіті диригентів (хормейстерів) і співаків професійних і висококваліфікованих хорових колективів. Вона здійснюється у спеціальних музичних і музично-педагогічних вищих навчальних закладах (академіях та інститутах мистецтв; музично-педагогічних інститутах і консерваторіях) з метою професійної освіти спеціалістів у сфері концертно-виконавської і педагогічної діяльності [74].
Другий тип диригентсько-хорової освіти з'явився як результат прагнення змінити багаторічні канони, подолати "академізм" та шаблонні способи вищої музичної освіти [554, с.4]. Його виникнення пояснюється швидким зростанням у середині ХХ століття аматорських хорових колективів у позашкільних та культосвітніх закладах, що потребувало організації диригентсько-хорової освіти спеціалістів у вищих навчальних закладах культури (інститутах, університетах і академіях).
Третій тип диригентсько-хорової освіти існує у вищих педагогічних навчальних закладах (університетах та інститутах). Її основною метою є підготовка вчителя музики, здатного здійснювати музично-естетичне виховання особистості засобами хорового мистецтва у вищих, середніх або дошкільних загальноосвітніх закладах [133, c.33].
Проаналізуємо специфіку організації кожного типу диригентсько-хорової освіти з огляду на мету, методологічні засади, принципи побудови навчальних планів, методи і форми освіти студентів.
Диригентсько-хорова освіта спеціалістів у закладах мистецтва в Україні бере свій початок з 20-х років ХХ століття [437, c.11]. Важливу роль у її становленні відіграли музично-драматичні інститути в Києві, Одесі та Харкові, які з кінця 20-х років реорганізуються в консерваторії і з 30-х років стають центрами вищої диригентсько-хорової освіти в Україні [324]. На думку дослідників, сучасних рис система диригентсько-хорової освіти у вищих навчальних закладах мистецтва набуває у 40-х роках ХХ ст., коли були сформовані кафедри хорового диригування в консерваторіях Києва, Одеси, Львова і Харкова [504, c.19; 517]. Слід визнати великий вплив на перебіг цього процесу відомих українських діячів Б.Л. Яворського, Г.Г. Верьовки, Е.П. Скрипчинської, М. Вериківського, К.K. Пігрова, М.Ф. Колесси, О.О. Перунова, К.С. Греченка, З.Д. Заграничного [288, c.1]. Зазначимо, що і сьогодні кафедри хорового диригування залишаються тим конструктивно-генеруючим середовищем, у якому визначається стратегія диригентсько-хорової освіти у закладах мистецтва, а її викладачами обираються провідні фахівці хорової культури, що мають вагомі індивідуальні художні здобутки. Діяльність більшості викладачів кафедр хорового диригування у вищих навчальних закладах мистецтва пов'язана з відомими в Україні і за рубежем камерними хорами (н.а. України, професор Є. Савчук і хорова капела "Думка"; н.а. України, професор, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка В.С. Палкін і Камерний хор Харківської філармонії), оперними хоровими колективами (н.а. України, професор Л.М. Венедиктов і хор Національної опери; засл. діяч мистецтв, проф. Н.А. Бєлік і хор оперної студії ХДІМ), визнаними дитячими хоровими колективами (професор Е.М. Віноградова і хор хлопчиків Київської середньої спеціальної музичної школи ім. М.В. Лисенка; засл. діяч мистецтв, професор С.М. Прокопов і дитячий хор "Весняні голоси" Харківського палацу дитячої творчості).
Розглянемо детальніше специфіку організації диригентсько-хорової освіти у сучасних вищих навчальних закладах музичного і мистецького профілю. Згідно з типовим навчальним планом, заклади мистецтва у межах спеціалізації "хорове диригування" здійснюють протягом п'яти років освіту хормейстерів і викладачів хорових дисциплін (див.додаток В.1). Метою диригентсько-хорової освіти у вищих навчальних закладах мистецького профілю проголошується підготовка висококваліфікованих спеціалістів (хормейстерів і співаків), здатних до активної виконавсько-концертної і викладацької діяльності.
Аналітичне вивчення наукових досліджень дозволяє визначити, що у сучасних закладах мистецтва діє академічно-традиціоналістська парадигма, за якою освіта диригентів і співаків хору базується на академічних теоріях, що концентрують увагу на процесі передавання професійно важливих знань, умінь, формуванні професійно важливих властивостей особистості згідно обраної спеціалізації.
Проведений аналіз теоретичних засад і підходів до освіти засвідчує, що у сучасних вищих навчальних закладах мистецтва переважає застосування професіографічного та діяльнісного підходів до освіти студентів, що їх акцентують значущість професіоналізму музиканта. Відомо, що у найбільш широкому значенні професіоналізм тлумачать як набуття у ході навчальної і практичної діяльності здатності до компетентного виконання функціональних обов'язків, рівня майстерності у певній діяльності [387, с.505]. Таке розуміння терміну відбиває зміст професіографічного підходу, за яким студент вважається об'єктом освіти, а його знання та уміння підлягають певному формуванню з боку викладача. Провідною ознакою такої освіти є модель спеціаліста (професіограма), що як уособлення певного взірця професіонала відбиває сукупність вимог до знань, умінь та професійних властивостей спеціаліста. Опитування студентів вищих навчальних закладів мистецького профілю свідчать, що більшість з них, здобувши значний обсяг теоретичних і практичних фахових знань та умінь у галузі хорової культури, не усвідомлює сутності власної індивідуальності і не визнає себе суб'єктом освіти. Таку ситуацію можна пояснити певним нівелюванням особистості студента, а також недостатнім
- Київ+380960830922