Розділ 2. Дидактичні завдання в світлі польської наукової літератури
2.1. Дидактичні завдання в історичному аспекті
Історія навчальних завдань асоціюється з процесом виховання в освіті, що має
місце як у школі, так і поза нею, тобто в опікунсько-виховних і культурно
освітніх закладах протягом століть, і далі – у чергових суспільно-політичних
формаціях. У кожній з них процес виховання, освіти мав іншу мету та ідеал
виховання, в кожній з них ці процеси реалізувалися по-різному. Однак вони
завжди мали елементи стратегії виховання і навчання шляхом завдання, бо тільки
така стратегія дає можливість для активності учня-вихованця (більшої чи меншої)
– аж до самостійності, залежно від суспільно-політичної формації та ідеалу
виховання.
Стратегія виховання і навчання через завдання (виховні, навчальні, тощо)
природно вкомпонована в традиції психолого-педагогічного навчання майбутніх
вчителів у вищих школах. Бо це ж вони, сьогоднішні студенти, у майбутньому
будуть реалізувати їх в процесі навчання, в певних навчально-виховних ситуаціях
(виховно-дидактичних) у шкільних класах.
Аж до першої половини XIX століття в освітніх програмах різних європейських
країн процес підготовки майбутніх вчителів ґрунтувався на переконанні, що
освіта навіть на університетському рівні повинна поєднуватись з педагогічною
підготовкою. Майже одночасно панувало інше переконання, згідно з яким
підготовка вчителя - це надання йому виключно фахових знань. У
психолого-педагогічній підготовці майбутніх вчителів бралися приклади з
учительської педагогіки та з існуючих там перших університетських педагогічних
семінарів (перший відбувся в Єні у кінці XVII ст.). З п’яти років навчання три
роки відведено на практичне навчання з фаху в середніх школах під керівництвом
досвідчених вчителів. У берлінському семінарі фахова підготовка майбутніх
вчителів передбачала лекції та аналіз педагогічних праць, спостереження процесу
занять, практику у всіх класах гімназії під наглядом директора і його
асистентів. Відбувалися і педагогічні конференції. Поєднання педагогічної
теорії і практики із спеціальності було основою кваліфікації вчителів. При
університетах створювалися спеціальні школи типу школи Йоганна Фрідріха
Гербарта, яка існувала, наприклад, при педагогічній семінарії в Кенігсбергу
(1810) – [393].
У історії польської освіти про належну підготовку майбутніх вчителів
піклувалися в першу чергу письменники-гуманісти – видатні вчителі Відродження і
Реформації. Наприклад, Анджей Фрич Моджевскі і Шиман Мариціум твердили, що
кожен майбутній вчитель, крім знань і цноти, повинен володіти ще й
педагогічними уміннями. Засадничим правилом було твердження: "Добрим є той
учитель, який не тільки володіє надзвичайними знаннями, але й здатний навчити".
У середині XVII століття ксьондз Станіслав Конарскі опрацював першу так звану
прагматичну програму, яка була вираженням турботи про належну педагогічну
підготовку вчителів і постійне підвищення їх кваліфікації під час роботи у
школах.
У рамках діяльності Комісії Народної Освіти (далі у тексті - KEN) перед
майбутніми вчителями ставилися високі вимоги і щодо моральності, і щодо
навчальних умінь. На особливу увагу заслуговує піклування KEN про добру
педагогічну підготовку вчителів. В положеннях KEN вимагається, щоб учителі були
справедливими, добрими і розважливими з учнями, щоб ґрунтовно вивчали "спосіб
навчання і праці визначних логіків, які дають змогу пізнавати думки і дії
людини" [336]. Гаслом роботи учителя в цей час було : "Думай ще більше, ніж
читаєш" (шкільний статут з 1925).
У проектах KEN у сфері кваліфікації вчителів парафіяльних шкіл педагогічні
навички були вагомим явищем. Стверджувалося, що вчитель мусить опанувати
мистецтво зрозуміло пояснювати, зацікавлювати учнів, підбирати матеріал
відповідно до рівня знань учнів. У цьому вбачалася результативність виховної
роботи. Гжегож Пірановіч, наприклад, у підручнику "Обов’язки вчителя" вмістив
багато вказівок навчального і виховного характеру.
Процес формування першої вчительської прагматики, започаткований у добу KEN,
продовжувався і в період Варшавського Князівства. Напрям освітньої роботи тоді
визначали Станіслав Костка Потоцькі і Станіслав Сташиц. Вагомим елементом у
підготовці майбутніх вчителів було явище фаховості (спеціальності) у сфері
підготовки (на зразок німецької системи освіти). Вимагалося, щоб майбутні
вчителі, окрім спільних лекцій з іншими слухачами, мали окремі лекції з
дидактики і педагогіки та проходили практику у школі під керівництвом
досвідчених вчителів. "Мистецтва навчати і виховувати вчитель навчається усе
своє життя, але ніколи він не досягне того рівня, коли б міг сказати, що йому
вже нічого вчитися", - писав Ю. Єзьоровскі у книзі „План заснування семінарії в
Познані в 1907 році” [168, 38].
Оригінальні приклади педагогічних пошуків були справою віленських філоматів,
творців основи польської освітньої теорії (Соболевський, Петрашкевич,
Вішневський, Козловський, Бродовіч та ін.). У концепції педагогічних курсів (Ю.
Єжовский) планувався педагогічний семінар, який передбачав трирічне спеціальне
вивчення проблем педагогіки, дидактики, історії освіти та етики. Поступово
з’явилися зміни в університетських навчальних програмах. Обов’язковим для
майбутніх вчителів став контроль знань і педагогічних умінь.
У 1919 - 1920 рр. у Варшавському університеті було введено курс педагогіки як
головний теоретичний і практичний курс педагогіки та дидактики. Першим
викладачем педагогіки Варшавського університету був Самуель Богумія Лінде,
який, опираючись на німецьку літературу
- Київ+380960830922