РОЗДІЛ 2
МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ТЕОРЕТИЧНОЇ РЕКОНСТРУКЦІЇ
СИСТЕМ ЗНАННЯ І ТЕХНОЛОГІЙ В ІСТОРИЧНИХ ПРОСТОРАХ КУЛЬТУРИ
2.1. Картини світу класицизму, некласицизму, постнекласицизму
західноєвропейської науки і культурні коди Сходу.
Розуміння антиномічності підвалин і пізнавальних принципів картини світу
класичної науки зумовлювало появу некласичних і постнекласичних концепцій, в
яких переосмислювалися найзагальні уявлення щодо онтології і гносеології
системи теоретичного знання, мети і засобів розбудови технологій перетворення
речовини і енергії, мети і засобів перетворення суспільства, ціннісних
орієнтацій На узагальнення процесу розбудови картини світу
Висунута О.Контом (1798-1857) в “Курсі позитивної філософії” (1830-42 рр.)
ідея, що наука не має потреби в будь якій самостійно існуючий “метафізиці”, бо
не може і не повинна ставити питання “чому”, [88]. Прихильники позитивізму
обстоювали, що соціальний, науковий і технічний прогрес людства в минулому
гальмувався саме через те, що релігії були найпоширеними формами суспільної
свідомості. В контексті ідей позитивізму історичні розвідки кінця 19 ст. -
середини 20 ст. спрямовувалися га підтвердження тези про забезпечений розвитком
науки поступальний прогрес “передових народів”, хоча грунтувалися на різних
припущеннях про рушійні сили історії (зміна соціально-економічних формацій,
історичний коловорот, цивілізаційний підхід). Позитивізм, який претендував на
вирішення методологічних проблем науки, одним із фундаментальних положень
наукового світогляду вважав атеїзм. Домінування ідей позитивізму зумовило
зосередженість наукових коментарів та тлумачень суттєвості космогонії, етики та
догматики релігій на доведенні хибності та повної неспроможності
релігійно-філософського досвіду осягнення світу [52, 159].
Вимога видалення з науки будь яких претензій на осмислення чинників та
суттєвостей приводила до визнання механіки, в якій ототожнилися ідеальні,
природні і штучні об’єкти, як би еталоном “наукової строгості” для гуманітарних
та технічних дисциплін. В найзагальному в позитивізмі вигадливо поєдналися
деякі аспекти античного та християнського розуміння будови просторово-часового
континууму і місця людини у ньому. Ідея позитивізму щодо забезпечення наукою
технічного прогресу сходить до закладеного в іудаїзмі догмату щодо особливого
місця людини у світі. Догмат, який визначав право людини володарювати “усім
сущим”, був увібраний християнством.
Однак в християнстві протягом 2-10 ст. домінували догмати “спасіння душі від
зла світу”, “неисповедимости” для людини законів божественного творіння,
непорівняних можливостей творця нескінченного (Бога) і творця кінцевого
(людини). Намагання схоластів 7-12 ст. поєднати античне і християнське
світобачення в 13-14 ст. змінилося намаганнями номіналістів подолати притаманну
античності межу між природним (божественним) і штучним (людським). Номіналісти
спрямувалися на доведення пріоритету волі (божественної і людської) над
розумом, що надавало людині право “творіння”, переорієнтовуючи її з ідеї
спасіння душі на ідею перетворення природи.
В цій атмосфери почала набувати поширення ідея нескінченного Всесвіту,
нескінченність якого припускала нескінченність енергії, речовини,
нескінченність перетворень. Водночас набуває поширення догмат про єдність
божественної і людської природи Христа, якому намагалися протистояти теологи
іудаїзму, філософи античності, теологи ісламу. Доповнення Августина Блаженного
filioque до восьмого догмату Символу віри було затверджене в 581 році
єпископами Римської церкви. Однак воно не було визнано східним церквами, що в
значній мірі спричинило Великому Розколу (1054 р.) християнства. Визнання
filioque Римською церквою до певної міри склало підвалини подальшого
спрямування інтелектуалів Західної Європи на спростування античних уявлень щодо
причин руху, небесного, природного, штучного у кінцевому Всесвіті.
Онтологічний контекст позитивізму сходить до інтерпретації Бедою Достопочтенним
(647-735) чотирьох причин руху Аристотеля (384-322 до н.е.) як “чотирьох сторін
божественного творіння”. Намагання Беди Достопочтенного поєднати античне і
християнське світорозуміння у номіналіста Бурідана (1300-1358) перетворюється в
заміну “цільових причин” Аристотеля “діючими причинами”. Зміна онтологічного
контексту зумовлювала зміну уявлень щодо місця людини і сенсу її буття у
нескінченному Всесвіті. Так, Фічино (1433-1499), Піко делла Мірандола
(1463-1494) та інші італійські гуманісти, інтерпретуючи постулати східної
герменевтики щодо “несотворенности” людини і можливості за допомогою магічних
засобів очиститися від “духовної скверни” та стати “другим Богом”, закладають
основу антропоцентризму [51,57,61,160].
Твори номіналістів та гуманістів склали підгрунтя ідей Галілея (1564-1642).
Галілей, спростовуючи Аристотеля, а, отже, розподіл “усього сущого” на небесне,
земне і штучне, постулюючи “єдиний принцип руху”, водночас доводив, що розум
людини не поступається божественному. Однак він зауважував, що має на увазі не
ширину охоплення “усього сущого”, а тільки глибину проникнення [73]. Твори
попередників дали можливість Декарту (1596-1650) викласти ідею розуміння
“усього сущого” як machina mundi [75]. Декартова онтологія стала основою
розбудованої наприкінці 17 ст. галілео-ньютонівської механіки [73,75,76,77].
На середину 18 ст. людина розумілася “єдина істотою, що стоїть поза ієрархією
схоластичного Всесвіту” і тому “непідвладна” його законам. Метою пізнання
“озброєної знанням законів природи” та “вільної від моральних забобонів” людини
стало панування над “
- Київ+380960830922