РОЗДІЛ 2
ГЕНЕЗА ЛІБЕРАЛІЗМУ В УКРАЇНІ
Генеза та структура ліберальних партій України
Для розуміння сутності та особливостей лібералізму в українських землях
першорядного значення набуває проблема його генези. В контексті комплексного
розгляду двох ліберальних потоків в Україні – українського і російського – вона
ще не стала предметом студіювання історіографії.
На початку ХХ ст. Україна існувала територіально в межах двох імперій –
Російської та Австро-Угорської. Загальнодемократичний рух, що вже набув сили в
Європі, в обох імперіях теж мав надзвичайно великий вплив, оскільки охоплював
усі верстви населення. Як наслідок – зростання національно-визвольного руху
[575].
З огляду на це в імперіях склався своєрідний спектр політичних рухів, які
набували форм різноманітних партій. Ідейно й організаційно український
національно-визвольний рух почав формуватися в першій половині ХІХ ст., але
тоді він не виходив за культурно-просвітницькі межі. Перетворення його в
політичний і формування відповідних структур відбувалося наприкінці століття,
коли українофіли почали переходити до організаційної роботи в масах і стали
опозиційні до влади. Широкого розмаху рух набув спочатку в Західній Україні. І
якщо для Східної України рубежем політичної боротьби за визволення можна
вважати утворення праматері українських партій у Росії – Революційної
української партії (РУП), то на українських землях у Габсбурзькій імперії такою
першоосновою було утворення Русько-української радикальної партії (РУРП).
У Західній Україні ліберальне крило уособлювала Українська
національно-демократична партія (УНДП), яка в Галичині була найвпливовішою.УНДП
виникла 1899 р. Її поява ідейно та організаційно обумовлена 40-річною
діяльністю народовців – течії української політичної думки, зорієнтованої на
створення самостійної української держави. До партії належало багато
представників радикалів, які не підтримували соціалістичні приорітети своїх
лідерів. Активно працювали в партії М. Грушевський, І. Франко, О. Барвінський,
Є. Левицький, В. Охримович [683, с. 195].
Програма партії наголошувала на демократизації політичного життя в
Австро-Угорщині з використанням легальних парламентських засобів;
рівноправності українського і польського населення в Галичині; містила
пропозиції щодо поділу Галичини на українську (східну) і польську (західну)
частини, приєднання Північної Буковини до Східної Галичини та утворення
українського Коронного краю; запровадження прогресивного податку; захисту
інтересів селян (викуп великих земельних володінь і наділення селян землею).
У спеціальній резолюції про Наддніпрянську Україну партія зазначала: “Будемо
підтримувати, скріпляти та розвивати почуття національної єдності з російськими
українцями та змагати до витворення разом з ними культурної одноцільності;
будемо серед російських українців підтримувати такі змагання, що ведуть до
перетворення абсолютичної російської держави в конституційно-федералістичну,
оперту на автономії національностей”. Керівним органом партії був Народний
Комітет, який очолив Юліан Романчук [683].
Що стосується підросійської України, то відставання як російського, так і
австрійського капіталізму від західноєвропейського в політичній сфері
позначилося на затримці процесу утворення політичних партій – як феномену саме
капіталістичних суспільних відносин. Значну роль у гальмуванні розвитку
партійної системи в Росії відігравав архаїчний режим абсолютистського
монархічного правління.
Цим пояснюється те, що саме в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. у Росії та Україні
почався якісно новий етап розвитку лібералізму. Чим більш зрілими ставали в
Росії ринкові відносини, чим більше вони впливали на громадське життя, тим
інтенсивнішим було перетворення старих класів-станів у соціальні страти
сучасного суспільства, тим швидше відбувався процес зміни однієї стадії
визвольного руху іншою, тим гостріше інтелектуальна еліта відчувала
невідповідність інтересів розвитку країни як із застарілим авторитарним
режимом, так і з усіма іншими пережитками епохи, що відходила у небуття.
Якщо спробувати визначити основний зміст і направленість процесів, які
відбувалися на той час в українському і російському лібералізмі, то можна
сказати, що це була зміна однієї системи цінностей, одного світогляду на інші,
наближені до західноєвропейських понять про громадянське суспільство, правову
державу, свободу особистості. Крім того, це була зміна одного покоління
ліберальних діячів іншими [686, с. 293; 478].
На зламі двох століть у рамках загальної еволюції лібералізму добре
простежується тенденція до демократизації і розширення соціальної бази за
рахунок залучення широких мас інтелігенції, до більш радикальних змін у сфері
ідеології, до детальної підготовки програм, до розробки політики, філософії і
тактики. Простежувалася досить швидка “європеїзація” національного лібералізму,
який, з одного боку, інтенсивно очищувався від застарілих ідей, а з іншого –
вбирав і переробляв найновітніші ідеї західноєвропейської науки і
реформістських течій у марксизмі. Це особливо характерно було для України,
оскільки майже всі активні діячі ліберальних партій починали свій шлях у
політику із ознайомлення з марксизмом [478]. У тому, щоб бути марксистом чи
соціалістом, вбачали певний шик, своєрідну моду на політику.
Однак процес зміни старого, земського лібералізму новітнім, інтелігентським на
початку ХХ ст. тільки набував сили, ще без напрацювання достатнього досвіду, а
ліберальні партії, хоч і з'явилися переважно у 1905 р., ал
- Київ+380960830922