РОЗДІЛ 2. СОЦІАЛЬНО-ІСТОРИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ
ВИВЧЕННЯ ЧИТАЧІВ БІБЛІОТЕК
(друга половина ХІХ - до 20-х років ХХ ст.)
2.1. Досвід освітян у розробці питань теорії
та практики вивчення читачів
Унаслідок реформ 60-70-х років ХІХ ст. економіка Російської імперії розвивалась швидкими темпами. Зростала кількість підприємств, чисельність робітників, обсяги товарно-грошового обігу. Поступово Україна перетворювалася на розвинений аграрно-промисловий регіон Російської імперії. Економічні та соціальні наслідки реформ, зміни в структурі української нації, події, процеси і явища, пов'язані з розгортанням в Україні національної самосвідомості та боротьби проти національного гніту, рух демократичних сил України за розвиток освіти та національної культури дослідили українські історики О. Бойко, В. Борисенко, А. Волощенко, Я. Грищак, І. Гуржій, Д. Дорошенко, А. Катренко, К. Кондратюк, О. Кононовець, Т. Лозанська, Л. Мельник, І. Рибалка, В. Сарбей.
На початку 60-х років XIX ст. Російська імперія стояла на порозі кардинальних змін та зрушень в освітній сфері. Адже напередодні реформи 1861 р. кількість початкових навчальних закладів була недостатньою для задоволення потреб населення у знаннях. У 1856 р. діяло 1320 початкових шкіл та 111 недільних, в яких навчалися близько 70 тисяч учнів. На практиці це означало, що один учень припадав на 150 чоловік населення. Більш детальніші статистичні показники про кількість народних шкіл і учнів у них за 1850 рік наведено в монографії С. Сірополка "Історія освіти в Україні" [537, с. 340], що представлено в таблиці 1.
Таблиця 1
Губернії
Кількість шкіл
Кількість учнів
На 100 душ населення припадаєКатеринославська16196520,92Київська14291140,5Волинська7635580,23Подільська14344320,25Полтавська16078660,44Харківська12872270,48Херсонська16887040,8Чернігівська17377090,54
З одного боку, самодержавство розуміло, що чим нижчий рівень освіти народу, тим простіше ним управляти, з іншого, - розвиток капіталістичних відносин, запровадження нової техніки, передових технологій, ефективні форми організації праці зумовлювали потребу у високоосвічених, кваліфікованих робітниках та підняття культурного рівня народу. Під тиском цих обставин царизм проводить освітні реформи (1864, 1869), що сприяло створення єдиної системи освіти, згідно якої початкову освіту давали початкові народні училища, що працювали за єдиним навчальним планом та програмою; середню - класичні та реальні гімназії; вищу - університети (Харківський, Київський, Новоросійський). Реформи стимулювали розширення мережі початкових освітніх закладів, проте їх відкриття здебільшого відбувалось завдяки діяльності прогресивної інтелігенції, громад і земств.
Функції земств були дуже широкі: нагляд за освітою, охороною здоров'я, поштовими послугами, утриманням шляхів, збирання статистичних даних тощо. Діяльність земств контролювалася губернатором та Міністром внутрішніх справ, які мали право скасувати рішення земських зборів, котрі, на їхню думку, суперечили інтересам самодержавства. Слід зауважити, що царський уряд ставився до земств із підозрою, оскільки туди потрапляла і демократично налаштована інтелігенція.
В українських землях земство було введено в таких губерніях: Херсонській, Чернігівській, Харківській (1865), Катеринославській і Таврійській (1866), Бессарабській (1870).
Роль земств в освітній справі яскраво охарактеризував С. Сірополко [537, с. 341-350]. Зокрема, подані статистичні дані про число шкіл в 1877 та 1898 рр. підтверджують, що їхня кількість збільшилась у тих повітах, де діяли ці органи місцевої влади, а саме в Херсонському, Малинському, Суразькому, Чернігівському, Лохвицькому і Городнянському. Найбільша кількість шкіл в 1898 р. була в Бердянському, Херсонському та Мелітопольському повітах. Тут же дослідник порівнює дані про справу "шкільництва" в губерніях, які не були охоплені земствами - Київській, Волинській і Подільській. Так, в 1897 р. відсоток письменних серед українців у Подільській губернії становив 10,7%; Київській - 11,8%; Волинській - 9,4%, у той же час у Чернігівській - 16,4%; Херсонській - 15,3%; Полтавській - 14,4% [537, с. 379-350].
Почавши освітню діяльність приблизно з 70-х років, земства на 1898 р. довели кількість своїх шкіл до 3179 [136, с. 531]. Наприкінці ХIХ ст. кількість початкових шкіл в Україні порівняно з 1856 р. зросла майже в 13 разів і становила близько 17 тис., діяло 129 гімназій, 19 реальних та 17 комерційних училищ [134, с. 275].
Певні зміни в освіті відбулися в західно-українських землях: початкові школи вийшли з-під опіки церкви і були підпорядковані світській владі, запроваджувалось обов'язкове навчання для дітей 6-14 років, поряд із Львівським університетом було відкрито Чернівецький університет (1875), Львівський політехнічний інститут (1877), Академія ветеринарної медицини (Львів) (1897). Проте, незважаючи на ці позитивні зміни, рівень освіти на українських землях залишався низьким. Відсоток грамотних на рубежі віків коливався від 15,5% до 27,9%. Поза школою залишилося 70% дітей [134, с. 275]. Кількість неграмотних на 1890 р. У Східній Галичині становила 66, 4% населення, а на Буковині - 75% [134, с. 276].
Майже повна безграмотність українців не могла залишати бездіяльними демократично налаштованих культурно-освітніх діячів, лунали заклики братися до праці в галузі освіти і виховання. Основу добробуту вони не мислили без освіти простого народу, доведеного царським урядом до крайнього соціального зубожіння і безпросвітної темряви.
Цьому періоду характерні також помітна активізація патріотично налаштованої української інтелігенції, пошук нових, легальних форм боротьби за громадянські свободи. Після реформи 1861 р. в Україні дедалі ширше розгортається культурницький рух, формується мережа позашкільної освіти дорослих, яка з'явилася з ініціативи і діяла завдяки безкорисливій подвижницькій праці прогресивної громадськості