РОЗДІЛ 2. ПРИНЦИП ГЕНДЕРНОЇ РІВНОСТІ: ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ
2.1. Рівність як загальноправовий принцип
Принцип рівності - один з фундаментальних конституційних принципів, що входить
до концепції верховенства права, є важливою умовою розбудови правової держави.
Цінність права полягає в єдності таких явищ, як свобода, рівність і
справедливість [252, с. 12]. Тому вимога рівності тісно пов’язана з ідеями
справедливості і свободи. У сучасній юридичній науці загальновизнаним є
положення, що відносини між людьми слід формувати на основі рівності суб’єктів
відповідно до уявлень про справедливість, яку розглядають як властивість права,
виражену в рівному юридичному масштабі поведінки [89, с. 241]. У сфері
реалізації права справедливість проявляється у рівності всіх перед законом
[269, с. 46]. Однак концепція справедливості не обмежується вимогою рівності,
яка становить лише один з її аспектів – формальну справедливість.
Філософи здавна сприймали рівність як одну з ознак справедливості. Піфагорійці,
трактуючи рівність як належну міру у вигляді пропорції, виражали справедливість
числом чотири. На їх думку сутність справедливості полягає саме у відплаті
рівним за рівне [186, с. 16].
Далі розвиток теоретичних уявлень продовжується реалістичною інтерпретацією
софістів, логіко-понятійним аналізом Сократа і Платона. В епоху еллінізму, в
умовах втрати давньогрецькими полісами своєї незалежності і переоцінки
попередніх цінностей, безумовна цінність моральної основи, полісу і
колективного (політичного) життя ставиться під сумнів з позицій
індивідуалістичної етики, духовної свободи окремої людини, її моральної
автономії. З цих же позицій відкидається попередній поділ людей на вільних і
рабів. Свобода починає трактуватися не як соціально-політичне, а як духовне
явище, і на цій основі проголошується принцип загальної свободи і рівності
людей за божественними законами природи.
На думку Арістотеля, рівність може бути двоякого роду, числова і пропорційна.
Згідно з принципом справедливості вона поділяється на два види: урівнювальну і
розподільну. Числова справедливість застосовується у правовідносинах, коли
відплачується рівним за рівне (наприклад, зобов’язальні відносини), а
пропорційна справедливість регулює поділ суспільних благ за заслугами кожного
члена суспільства [18, с. 154].
Застосування справедливості, на думку Арістотеля, потребує наявності чотирьох
рівних елементів: двох осіб і двох предметів, причому рівність предметів
повинна відповідати рівності осіб. Тому рівність предметів лише тоді є
справедливою, коли стосується рівних осіб. Присвоєння рівних предметів
нерівними особами є несправедливістю. Отже, і нерівне може бути справедливим,
коли воно відповідає нерівним особам.
У вченні Арістотеля розглядаються основні поняття рівності і справедливості.
Принцип рівності має різне значення залежно від того, в якій сфері він
реалізується. У цивільних правовідносинах панує рівність числова, тут люди
розглядаються як вільні і рівні перед законом особи. У політичних відносинах,
навпаки, принцип рівності повинен бути пропорційним, блага розподіляються
відповідно до заслуг громадян.
Аналізуючи розвиток ідеї рівності, необхідно відзначити погляди давньоримського
філософа Марка Аврелія Антонія, який розвивав вчення про державу з рівним для
всіх законом, яка управляється відповідно до рівності і рівноправності всіх,
«царство, в якому найвищим благом є свобода підлеглих». У своїй праці «До
самого себе» Марк Аврелій Антоній підкреслює, що спільний для всіх людей
духовний початок обумовлює, що всі люди є розумними істотами, якщо ж так, то і
розум, який наказує, що робити, а чого не робити, теж буде спільним. На
спільності розуму базується спільність закону, який є однаковим для всіх,
оскільки всі люди є рівні, всі вони є громадянами, які створюють єдиний
громадянський устрій [11, с. 32].
Тома Аквінський запозичив вчення Арістотеля про два види справедливості та
відповідні типи соціальних відносин. Одним з елементів його вчення є ідея про
людський закон, мета якого — спільне благо людей, тому законом є лише ті
встановлення, які, з одного боку, мають на увазі це спільне благо і виходять з
нього, а з іншого — регламентують людську поведінку лише в її зв’язку зі
спільним благом. З відповідності людського закону природному випливає також
необхідність встановлення у позитивному законі вимог, які можуть бути реально
виконаними, яких можуть дотримуватися звичайні, недосконалі у своїй більшості
люди. Закон повинен визнавати людей такими, якими вони є, з їхніми недоліками і
слабостями, не вимагаючи нічого надмірного. Цим обумовлюється однаковість
вимог, які встановлює позитивний закон до всіх людей. Таким чином,
всезагальність закону означає момент рівності, тобто застосування рівної міри і
однакового масштабу до всіх.
Утвердження рівності між людьми набуває основоположного значення в Новий час.
Одним з перших, хто висловив припущення, що всі люди рівні за своїми фізичними
і моральними якостями насправді не наділені будь-якими особливими
характеристиками, а саме силою, особливою мудрістю чи божественною милістю, -
був Т. Гоббс [11].
Значення принципу рівності яскраво продемонстровано в законодавчих пам’ятках
Французької буржуазної революції. Декларація прав людини і громадянина
проголошує, що всі люди народжуються і залишаються вільними і рівними в своїх
правах, будь-які суспільні відмінності можуть бути засновані лише на загальній
користі; закон є вираженням загальної волі, усі громадяни мають право особисто
або через представників брати участь у його складанні; за
- Київ+380960830922