РОЗДІЛ 2
МЕТОДИ ТА ОРГАНІЗАЦІЯ ДОСЛІДЖЕННЯ
2.1. Методи дослідження
Складність предмету дослідження та необхідність ефективного розв'язання завдань
роботи спричиняють потребу у розробці адекватного методологічного підходу, який
забезпечував би достатню глибину наукового аналізу та високу достовірність
результатів дослідження. У роботі застосовано системний підхід, згідно з яким
функціонування та розвиток сфери фізичної культури і спорту розглядається під
кутом зору взаємодії систем різного порядку. Ми виходимо з того, що в основу
такого підходу слід покласти системне вивчення чинників (зовнішніх та
внутрішніх), які своєю сукупною дією визначають специфіку ринкового
функціонування та розвитку сфери фізичної культури і спорту.
Сфера фізичної культури і спорту будь-якої країни, яка стабільно розвивається,
являє собою складну динамічну соціальну систему. Їй притаманні усі риси
класичної системи – наявність головної цілі, що спрямовує функціонування та
розвиток усіх її компонентів, стійкі зв'язки між компонентами, які обумовлюють
їх взаємозалежність і забезпечують цілісність системи [28].
Беручи до уваги мету нашого дослідження, нас насамперед цікавлять ті зв’язки
вказаної системи, які обумовлюють специфіку її функціонування та розвитку в
умовах ринкових відносин. Адже саме вони породжують іншу “внутрішню” систему -
систему соціально-економічних відносин ринкового типу (рис. 2.1). Остання, в
свою чергу, поділяється на підсистеми відповідно до їх цільового призначення.
Це три підсистеми, які визначають функціонування та розвиток: 1) сфери
фізичного виховання; 2) сфери оздоровчої фізичної культури та масового спорту;
3) сфери спорту вищих досягнень. Зміст ринкових відносин у кожній з цих
підсистем досить специфічний, що потребує особливих підходів до їх наукового
аналізу.
Кожна з названих підсистем має досить складну структуру та сукупність
внутрішніх й зовнішніх зв’язків. Наприклад, зміст підсистеми ринкових відносин,
притаманної фізичному вихованню, визначається чинниками, що віддзеркалюють
місце фізичного виховання у тому чи іншому суспільстві. Як відзначають
Т.Круцевич та В.Петровський, фізичне виховання як підсистема суспільства
формується та змінюється під впливом загальнокультурних, матеріальних і
соціальних умов життя суспільства та обумовлених ними потреб, а у процесі
функціонування впливає на соціально-демографічні групи. При аналізі впливу умов
життя суспільства на фізичне виховання виникає декілька груп чинників:
загальнокультурні та соціально-економічні умови, демографічні, національні
(традиції), склад населення, географічні та кліматичні умови регіонів, бюджет
часу населення, особистісні чинники, пов’язані з потребами та мотивами
діяльності людини. Проте як особливій, специфічній області людської діяльності
фізичному вихованню притаманна певна незалежність, певна самостійність відносно
економічної та соціально-класової структури суспільства. Це означає, що в
області фізичного виховання і спорту виникають специфічні закономірності, які
мають відмінні особливості та обумовлені внутрішніми та зовнішніми чинниками.
Беручи до уваги відносну самостійність фізичного виховання, його можна
розглядати як своєрідну систему, до складу якої входять соціальна та
педагогічна підсистеми, функціонування яких базується на загальних
закономірностях і спрямоване на досягнення мети фізичного виховання. При цьому,
усі основні ланки педагогічної підсистеми будуються на біологічних
закономірностях організму та потребо-мотиваційному ставленні особистості до
занять фізичними вправами. Педагогічна підсистема реалізується через соціальну,
ланки якої забезпечують нормативне законодавство функціонування фізичного
виховання в загальній державній системі освіти, а також право кожного члена
суспільства на отримання можливості використання засобів фізичного виховання у
вигляді занять у різних фізкультурно-оздоровчих групах за інтересами, отримання
фізкультурно-оздоровчих послуг, доступних кожному громадянину у залежності від
його трудових доходів або безкоштовно у вільний від навчання та роботи час
[108].
Підсистема відносин, яка визначає специфіку ринкового функціонування та
розвитку сфери спорту, також характеризується складним комплексом зв’язків між
її елементами, які поділяються фахівцями на дві групи: 1) загальнодоступний
(ординарний) спорт та 2) спорт вищих досягнень. До першої групи відносяться
професійно-прикладний спорт, спортивні способи рекреації, спортивні способи
реабілітації, базовий спорт у системі загальної та професійної освіти,
фізкультурно-кондиційний спорт. До другої – супердосягницький спорт
(професіоналізований, але не комерційний) та професійно-комерційний спорт
[134]. І це цілком закономірно. Адже, приміром, ринкове “призначення” спорту
вищих досягнень полягає у тому, щоб стимулювати попит на послуги організацій,
які надають спортивно-оздоровчі послуги. Загальнодоступний спорт, зі свого
боку, включає у систему спортивної діяльності велику кількість людей, частина
яких у результаті спеціальної підготовки досягне рівня, який дозволить їй
залучитися до спорту вищих досягнень у статусі робочої сили і набути ринкової
ціни.
У системі ринкових відносин у сфері фізичної культури і спорту виникають
„горизонтальні” зв'язки між підсистемами. Кожна з них тим або іншим чином
впливає на іншу. Наприклад, у тих країнах, де є у наявності розвинений ринок
видовищних послуг, які надаються організаціями, що належать до спорту вищих
досягнень, як правило, складаються сприятливі умови для розвитку ринку
оздоровч