РОЗДІЛ 2
СУЧАСНА ІСТОРІОГРАФІЯ СТАНОВЛЕННЯ І ФУНКЦІОНУВАННЯ РАДЯНСЬКОЇ ПОЛІТИЧНОЇ
СИСТЕМИ
2.1. Науково-історичні інтерпретації «непівського суспільства»
На початку 90-х рр. ХХ ст. в історіографії непу домінувала теорія альтернатив,
тобто позитивного висвітлення потенційних можливостей нового курсу, його
протиставлення командно-адміністративній системі, яку нав’язував суспільству
Сталін та його оточення. Російський історик А.К. Соколов звернув тоді увагу на
те, що «значні економічні перетворення» у 1920-х рр. не були забезпечені
«глибокими політичними реформами», хоча спроби мали місце, наприклад
«оживлення» рад [211]. В історіографії запанувала точка зору про тотальне
одержавлення всіх галузей суспільного життя. Історики виокремлювали політичний
аспект, зосереджуючись на конкретних проблемах суспільства. У червні 1991 р.
І.В. Павлова, виступаючи на конференції у Новосибірську, зазначила, що упродовж
1920-х рр. не відбулося переходу до «політичного непу», а натомість формувався
тоталітарний режим. Вона, крім терміну «політичний неп», використала також
визначення «політична система суспільства», яка завдяки «реалізації політики
диктатури партії», утвердження методів примусу і насилля, зрощення функцій
всесильного партійного апарату з функціями органів державної влади – знищила
паростки демократичного, ліберального розвитку суспільства [210]. Фактично нею
були розглянуті базові принципи суспільства, але без визначення – «непівське».
На конференції виголошувалися доповіді, у яких виокремлювалися
соціально-психологічні та політичні аспекти непу, тобто формування громадської
думки під час виборів до рад, функціонування вільної торгівлі, здійснення
елементарних свобод.
Термін «непівське суспільство» тоді не використовували, але історики звертали
увагу на «реальну демократію», яку унеможливила «тоталітарна держава» [215].
Відомий російський дослідник непу В.П. Дмитренко, пропонуючи «чотири виміри
непу» у 1994 р., порушив питання: а що, власне, було у роки самого непу? Він
використав терміни «непівська економіка», «непівська лінія», «непівські ідеї»,
«непівські відносини», «непівські принципи» [216], але жодного разу не згадав
про «непівське суспільство», хоча розглядав його структурні складові.
«Запровадження цієї політики, – наголошував Дмитренко, – яка теоретично
передбачала не лише пробудження економічних інтересів різних соціальних груп
населення, але і політичний, юридичний захист цих інтересів, їх регіональну і
національну специфіку, фактично не супроводжувалося створенням відповідного
«шлейфу» [216, с. 37]. Отже, судячи з його тези, теоретичний неп допускав
розвиток політичних інститутів суспільства, передбачав захист прав та свобод,
про що свідчила практика кодифікації законів, але він пише про політичні
репресії проти селян, есерів, інтелігенції, про зміцнення унітарних тенденцій у
взаєминах між республіками, тобто про виразні ознаки тоталітарного режиму.
Концепція соціально-політичного розвитку суспільства періоду непу, яку
обстоював В.П. Дмитренко на початку 1990-х рр., відрізнялася загалом від
радянської історіографії непу, ідеалізації його ролі у подоланні кризових явищ,
а з другого боку базувалася на критичному ставленню до теорії альтернативності
сталінізму. Неп сприяв формуванню багатоукладності структури суспільства,
раціональному використанню різних форм власності та можливостей
товарно-грошових відносин, відродженню кооперативного руху, пропонуючи
концепцію поступового еволюційного розвитку суспільства на шляху розгортання
потенціалу демократичних та соціалістичних перетворень, проходження низки
етапів підвищення загальноцивілізаційного рівня через використання
різноманітних перехідних форм, міжкласових компромісів. Соціалістичні
перетворення (націоналізація, соціалізація, ліквідація інституту приватної
власності, монополія держави, однопартійна система формування влади, класова
боротьба) суперечили принципам цивілізаційного і поступального розвитку
суспільства, його загальнодемократичним основам. Будучи авторитетним
дослідником історії соціально-економічних і політичних відносин у 1920-х рр.,
Дмитренко порушив слушне і принципове питання: чому здоровий глузд не схилив
суспільство до русла непівської моделі розвитку? Виокремлюючи незаперечні
досягнення непу, вчений виділив об’єктивні і суб’єктивні фактори стримування
потенціальних можливостей нового економічного курсу: неспроможність його
самореалізації в рамках відбудовного періоду, відсутність цілого, системного,
достатньо оформленого курсу, а він виявився лише політикою, частково
реалізованою в економічній галузі суспільного розвитку. Економічна політика
більшовиків стосувалася виключно промисловості, сільського господарства,
торгівлі, а не політичної системи, яка залежала від ідеологічних факторів.
Політична система, як сума адміністративних, карально-репресивних,
фінансово-кредитних, організаційно-господарських заходів радянської держави,
контролювала розвиток економічних форм суспільного розвитку, підпорядковувала
його ідеологічним принципам, а неп виявився її трансформованим втіленням. Він
був частиною політико-економічної системи, яку вибудовувала партійно-радянська
номенклатура, а не самодостатньою одиницею суспільної структури. Неп, зазначав
Дмитренко, якщо і був альтернативою, то відносно економічної,
соціально-політичної, теоретичної кризи радянської системи, яка охопила
післяжовтневе суспільство, тобто, орієнтований на розбудову соціалістичних
відносин, втрачав здатність «збагачувати образ майбутнього суспільного ладу».
Си
- Київ+380960830922