РОЗДІЛ 2
АНАЛІЗ СУЧАСНОЇ СИСТЕМИ КРЕДИТНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ
ПІДПРИЄМСТВ В УКРАЇНІ
2.1. Аналіз фінансового стану та ефективності господарювання
сільськогосподарських підприємств Львівської області
Нині кредитні відносини сільськогосподарських підприємств з комерційними
банками все ще перебувають у процесі становлення: деякі складові власне
сільськогосподарського кредитування (бюджетні відшкодування частини банківських
відсотків, розвиток лізингу тощо) постійно піддаються змінам у напрямі
вдосконалення та спрощення для підприємств, інші (зокрема страхування, іпотека,
механізми вирішення спорів з банками в судовому порядку тощо) характеризуються
незавершеністю процесів формування. Окрім цього, кредитування
сільгосппідприємств недостатньо підкріплене законодавчо: нормативно-правова
база стосовно кредитного забезпечення практично нічого не містить про кредит
сільськогосподарський (попри трактування комерційного, товарного, державного та
інших видів), що, на нашу думку, є важливим прорахунком, зважаючи на
особливості, властиві кредитуванню цієї галузі.
Перелічені обставини зумовлюють потребу ґрунтовного комплексного аналізу
сучасного стану кредитування галузі для визначення дієвих шляхів його
поліпшення. Комплексність дослідження полягає у всебічному вивченні, окрім
розвитку кредитних відносин між сільськогосподарськими підприємствами і
комерційними банками, ефективності функціонування підприємств різних
організаційно-правових форм з метою визначення їхнього фінансового стану,
потреби в залучених ззовні коштах і, звичайно, джерел кредитування.
На формування фінансового стану сільськогосподарських підприємств мають вплив
чинники як зовнішнього, так і внутрішнього характеру. Чинники першої групи
більшою мірою змінили весь спектр господарської діяльності підприємств,
передусім через формування відповідної нормативної бази з подальшим
реформуванням відносин власності на селі та зниженням державного протекціонізму
галузі майже до нуля. Внутрішні чинники характеризують процеси акумуляції
фінансових ресурсів всередині кожного окремого господарства і визначаються
комплексом як виробничо-господарських, так і організаційних характеристик.
Реформування відносин власності 90-х років минулого століття зумовило
радикальні зміни всієї системи економічних зв’язків суб’єктів господарювання як
на загальнодержавному рівні, так і на галузевому. Визначальним кроком у процесі
аграрної реформи було проведення роздержавлення земель із передачею їх у
власність від колективних сільськогосподарських підприємств (КСП) громадянам.
Основними причинами реорганізації КСП була їхня низька ефективність, що не
відповідала зростаючим потребам забезпечення продовольчої безпеки держави, а
також бажання створити підприємства ринкового типу за формою і прикладом
зарубіжних з урахуванням вітчизняних особливостей. За основними параметрами
новостворені господарські формування повинні були відповідати практиці багатьох
розвинених країн світу з ефективним сільським господарством.
Одним зі шляхів досягнення цієї мети стало створення сільськогосподарських
підприємств, де чітко б відокремлювалися право власності на землю і майно,
трудові відносини й управління. Замість домінуючої колгоспно-радгоспної, на
рівноправній основі створені й розвиваються різні форми господарювання. Крім
цього, подальший розвиток отримали побудовані на приватній власності на землю
та індивідуальній організації праці господарства населення. У процесі аграрної
реформи створено нові організаційно-правові форми підприємств, основні з яких:
господарські товариства (переважно, у формі товариств з обмеженою
відповідальністю), приватні сільськогосподарські підприємства, фермерські
господарства, сільськогосподарські виробничі кооперативи та інші, продовжують
функціонувати й державні підприємства.
Головною особливістю динаміки змін організаційно-правових форм господарювання у
перші роки їх існування стала індивідуалізація господарювання на селі, тобто
перехід від колективної форми до індивідуальних [36, c. 93-94]. У період
реформування перерозподілено землі між сільськогосподарськими підприємствами,
фермерами і господарствами населення. Якщо у 1990 р. підприємства володіли
93,5%, а населення – 6,5% сільськогосподарських угідь, то у 2005 р. –
відповідно 50 і 40,3%, а фермери – 9,7%. На основі приватної власності на
земельні частки (паї) створено різні формування, побудовані на індивідуальній,
сімейній і колективній організації праці. На початку 2006 р. замість 11,8 тис.
колективних сільськогосподарських підприємств діяло 23,9 тис. формувань
ринкового типу, з них 7,1 тис. товариств з обмеженою відповідальністю, 6,6 тис.
фермерських господарств, 4,8 тис. приватних підприємств, 1,7 тис.
сільськогосподарських кооперативів, 0,8 тис. акціонерних товариств [62, c.
34].
Проте не можна стверджувати, що уряду вдалося досягти бажаного ефекту.
Незважаючи на реформаційні процеси (подекуди за їх сприяння), у сільському
господарстві України склалася стійка тенденція до зниження обсягів виробництва
основних видів продукції рослинництва і тваринництва. Причому середньорічні
темпи прибутковості більше характерні для 1991-1995 рр., а вже в 1996-1998 рр.
агросфера з прибуткової перетворилася на збиткову, що свідчить про поглиблення
розбалансованості всередині галузі. За даними 1998 р., лише виробництво зерна і
насіння соняшнику були прибутковими. Решта культур рослинництва, а також усі
галузі тваринництва були нерентабельними. У 1997 р. 87,4% господарств
колективного сектора закінчили
- Київ+380960830922