РОЗДІЛ 2
АНАЛІТИЧНО-ІНФОРМАЦІЙНА БАЗА ФОРМУВАННЯ ТА ВИКОРИСТАННЯ ВИРОБНИЧИХ ВИТРАТ
2.1. Сучасні деформації у формуванні та
структурі виробничих витрат
Виробничі витрати, як економічна категорія, інтегруються в собівартості продукції і відображають індивідуальні витрати конкретного підприємства на її виготовлення. Якщо при планово-результативній системі господарювання визначення собівартості продукції мала в основному інформаційно-аналітичний характер, та за ринкових умов необхідність її визначення має за мету встановлення бази економічних відносин, оподаткування для забезпечення її єдності для всіх суб'єктів господарювання незалежно від галузі та форми власності.
Індивідуальні виробничі витрати завжди виступають у значенні собівартості тому, що вони характеризують витрати коштів підприємства в грошовій формі, які відшкодовуються при реалізації виробленої продукції. Саме з позицій фактичних витрат окремого підприємства в практиці сучасного господарювання формується собівартість продукції, що відповідає теоретичному розумінню індивідуальних витрат виробництва та обігу. Тому визначення собівартості продукції акцентує методологічне положення про те, що собівартість - це індивідуальні витрати окремого підприємства на виробництво та реалізацію продукції в грошовому виразі за діючої системи організації їх обліку.
На відміну від планової економіки зв'язок індивідуальних витрат підприємства (собівартості) з суспільно необхідними при переході до ринкових відносин може існувати не тільки і не стільки через розмір нормативних виробничих витрат, скільки через основні регулятори ринку (попит та пропозицію).
Категорію собівартості пов'язують як із різними процесами суспільного відтворення, так і з обсягами виробництва продукції. Тому розрізняють виробничу собівартість, яка включає лише витрати, пов'язані з процесом виробництва продукції, від повної (комерційної) собівартості, що включає виробничу собівартість та витрати по збуту продукції. Як правило, виробничу собівартість пов'язують з обсягом виробленої продукції, а комерційну - з обсягом її реалізації.
У практиці господарської діяльності необхідно визначати як виробничі витрати на весь обсяг продукції, так і собівартість кожної одиниці виробу (товару). Таке визначення проводиться методом калькулювання собівартості продукції, робіт та послуг. Калькулювання - це метод групування виробничих витрат і формування фінансових результатів на підприємствах і в організаціях України виділено п'ять економічних елементів: матеріальні витрати, витрати на оплату праці, відрахування на соціальні заходи, амортизація основних фондів, інші витрати.
В основу групування витрат за елементами покладена роль окремих факторів у створенні продукції. Виділення елемента "відрахування на соціальні заходи" обгрунтовано тим, що саме вони є частиною додаткового продукту, яка вилучається у підприємства та направляється у фонди споживання суспільства.
Елемент "інші витрати" також містить значну частину додаткового продукту, страхові платежі, орендну плату, проценти за користування кредитами, обов'язкові відрахування до позабюджетних фондів.
Групування витрат за калькуляційними статтями проводиться у відповідності зі статтями проводиться у відповідності зі статтями проводиться у відповідності зі спеціальним нормативним документом "Типове положення з планування, обліку і калькулювання собівартості", затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 26 квітня 1996 р. №473, частина 1.
У відповідності з результатами калькулювання визначається не лише рівень собівартості одиниці продукції, а й встановлюється структура виробничих витрат. Типовим положенням ця можливість передбачає врахування конкретних умов виробництва, структури управління, системи оплати праці, ведення обліку виробничих витрат центрами відповідальності без деталізації за окремими видами виробництв.
При визначенні фактичної собівартості та структури витрат на виробництво окремого виду продукції формується спеціальний рахунок, в якому фактичні витрати за передбаченими статтями розподіляються між окремими видами фактично одержаної продукції пропорційно нормативним (плановим чи кошторисним) рівням.
Характеризуючи динаміку собівартості та реалізаційних цін на основні види продукції, можна визначити, що до 1990 р. темпи зростання реалізаційних цін в основному відповідали темпам росту собівартості продукції, хоча в окремі періоди спостерігались значні коливання в рівні собівартості через умови господарювання. Ціна ж реалізації мала стійку тенденцію до підвищення. Це пояснюється тим, що до цього часу динаміка закупівельних, оптових та роздрібних цін, а значить опосереднено й собівартість продукції, регулювалась в плановому порядку державою.
Починаючи з 1991 р., співвідношення між цінами реалізації та собівартістю продукції змінились. В середньому на виробництві продукції найвищий приріст реалізаційних цін припадає на 1993 р. (в 42,5 раза), а рівень зростання собівартості в цьому ж році виріс більш як в 47 разів. Таке порівняння темпів зростання цін та собівартості можна провадити лише в розрахунках не повної собівартості продукції, а тільки виробничої. Як показує аналіз, використання певної собівартості при розрахунках рівня рентабельності не дає об'єктивного уявлення про ефективність сукупних виробничих витрат. В результаті аналітичної оцінки виявлено, що за період планово-регульованої економіки рівень рентабельності залежав від рівня собівартості на одиницю виробленої продукції. Лише на 8-40 % рівень рентабельності залежав від виробничої собівартості продукції.
Втрата взаємозв'язку між собівартістю та рівнем рентабельності в період переходу до ринкових відносини пов'язана не лише з гіперінфляційними процесами, а й з можливостями формування собівартості в нових умовах господарювання.
З переходом окремих підприємств на оплату праці від валового доходу значна частина прибутку, яка раніше не потрапляла до собівартості прибутку і складала фонд м
- Киев+380960830922