РОЗДІЛ III
ЛІКВІДАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛЬНИХ ПАРТІЙ
3.1. Українські національні партії - ідейно-політичні носії української державності
Зміст і характер державних стосунків між УСРР і РСФРР залежав, у першу чергу, від стану стосунків КП(б)У та РКПб). РКП(б) та її складова частина КП(б)У, побудовані на основі принципу "демократичного централізму", були гарантами успішної боротьби проти національної державності та побудови однотипного з більшовицькою Росією суспільного ладу в Україні.
Лідери РКПб), маючи неабиякий досвід політичної боротьби, добре розуміли, що за допомогою багнетів можна повалити уряд УНР, проте не можна вбити українську національну ідею. Події визвольних змагань 1917-1919 років вочевидь підтвердили, що ідея української державності, навіть за наявності серйозних прорахунків і помилок Центральної Ради, пізніших урядів УНР, здатна до відродження. Щоб позбавити цю ідею політичної сили, більшовики спрямували свої зусилля на ліквідацію її організованих носіїв - українських політичних партій.
Вірним адептом РКП(б) у виконанні цього завдання була Комуністична партія більшовиків України (КП(б)У). Розпорошені і дезорганізовані більшовики України, вигнані німцями на початку 1918р., майже цілий рік готувалися до повернення в Україну. Найгострішим серед питань, що стояли перед ними, було організаційне. У квітні на партійній нараді в Таганрозі, де переважали прихильники М. Скрипника, було вирішено організувати окрему українську партію. I з?їзд КП(б)У, що відбувся 5 -12 липня в Москві під тиском ЦК РКП(б) та особисто В.Леніна, скасував рішення Таганрозької наради і проголосив КП(б)У складовою частиною РКП(б), яка повністю підпорядковувалася ЦК РКП(б).
В.Винниченко не випадково називав КП(б)У обласною організацією РКП [152]1).
КП(б)У ніколи не була національною партією. Керівний склад КП(б)У, починаючи з I з?їзду був російсько-єврейським. В ЦК КП(б)У, обраному I-м з'їздом, із 15 членів ЦК лише 2 були українцями, обраним II-им з'їздом - лише 3 українці. У виконавчому бюро ЦК КП(б)У українців не було [192] 2). До складу керівних органів ЦК КП(б)У входили переважно прибічники централізму, національні домагання в Україні були для них чужими і навіть ворожими. У 1920 році українці в КП(б)У становили лише 19 % її загальної кількості (42 тис. чл.) [181] 3). Майже не змінився особовий склад КП(б)У і у 1922 році: у її складі було 11920 (23,3 %) українців, 27490 (53,6 %) росіян, 6981 (13,6 %) євреїв, 1241 (2,3 %) поляків. Лише 11,3 % членів КП(б)У вважали українську мову рідною [193] 4). В одному з партійних документів зазначалося, що є доля правди у тому, що КП(б)У називають "захожою владою", оскільки їй не дістає "1) української національності більшості її членів; 2) володіння мовою для проведення масової роботи" ?194? 5).
Підтримкою українського населення КП(б)У не користувалася. Про це свідчить лист від представників УПСР, підписаний М.Грушевським і А.Жуковським, адресований у 1920 році В.Затонському: "... влада УСРР практично не розповсюджується далі окраїн міст, де розташовані радянські гарнізони і село закрите для його впливу. Трудове селянство, яке складає майже єдину реальну трудову силу України (робочий клас фактично розпорошений і скоротився неймовірно) до цих пір недружелюбно, навіть вороже ставиться до комунізму в його російській формі" [195] 1). Причини такого ставлення автори вбачали в "...централізаторському намаганні КП(б)У і бажанні утримати Україну під впливом виключно своєї партії, керувати нею з московського центру, не допускати до впливу та керівництва українські радянські партії" [195] 2). У меморандумі групи федералістів на чолі з Ю.Лапчинським до ЦК КП(б)У зазначалося: "Головною хибою в політиці КП(б)У була відсутність провідного центру, який би органічно був зв'язаний з революційними масами України... Він дивився на все з погляду вузького централізму, цілком випускаючи з очей те, що хід революції і в Росії був далеко неоднаковий, що Україна не може сприйняти готові форми життя, які були вироблені в Росії..." ?196? 3).
Політика "воєнного комунізму", ігнорування національного питання викликали протест українського населення, який вилився в масові антибільшовицькі селянські повстання і зумовив падіння радянської влади в Україні у серпні 1919 року. 2 жовтня 1919 року ЦК РКП(б) розпустив ЦК КП(б)У, звинувативши його в загальному розкладі. Керівництво підпільною роботою в Україні було передано створеному зафронтовому бюро КП(б)У. Але й ця реорганізація не зміцнила позицій більшовиків В Україні. Українська антибільшовицька опозиція вимагала відокремлення КП(б)У від Росії і переходу її на національні позиції.
Наміри РКП(б) щодо державних стосунків між Україною і Росією були визначені VIII з'їздом РКП(б) (березень 1919 р.). Вони зводились до наступного: Україна економічно нерозривно пов'язана з Росією; економічна єдність України і Росії за останні десятиріччя створила сталу базу для єдності боротьби пролетаріату України й Росії; відокремлення України від Росії має тимчасовий характер; ідея "самостійності" України... остаточно здискредитована в найширших масах; повстання на Україні розвивається під гаслом відновлення революційного возз'єднання України й Росії [143] 1). Отже, головне завдання РКП(б) полягало в боротьбі за революційне об?єднання України з Росією на підставі пролетарського інтернаціоналізму.
У другій половині 1919 року політика РКП(б) до національних сил України стала дещо поблажливішою.
Основою протистояння КП(б)У та українських національних партій було питання національної державності. КП(б)У, як відомо, сповідувала загальнопролетарські інтереси, орієнтувалася в основному на робітничий клас, підпорядковувала національні інтереси класовим. Більшовики вважали, що задекларовані ними завдання з національного питання будуть автоматично вирішені внаслідок встановлення диктатури пролетаріату та побудови соціалізму. Вони вели жорстоку боротьбу проти всього національно
- Киев+380960830922