розділ 2.3.), дає підстави більш ґрунтовно аргументувати іншу
лінію суспільного інтересу до історичних діячів у масиві давньоруської культури
– відслідкувати особисто-індивідуальний її аспект. Можливо ці виписи стануть
підтвердженням існування автора, котрий фокусував у собі, а не на
трансцендентному початкові буття, морально-оціночний вимір подій та постатей,
які описував чи характеризував. Навіть якщо не поділяти концепцію Б.О. Рибакова
про авторство Петра Бориславича.
Нашим висновком може бути твердження про те, що у разі наявності саме
індивідуально-особистісних характеристик великих князів, а не лише існування
певних феодально-корпоративних узагальнень та образу ідеального князя, існував
і суспільний інтерес до такого особистісно-індивідуального виміру вищої
соціальної верстви у Давній Русі. Літописці, котрі фіксували певні княжі вчинки
та надавали характеристики-портрети князям, звертались до читачів, розраховуючи
не тільки на розуміння, а й усвідомлюючи значущість цих записів. В текстах,
котрі ми розглянули, вражає небажання в поясненні причин описуваних подій
обмежуватися провіденціалістською настановою як такою. Літописці другої
половини ХІІ – початку ХІІІ ст. беруть на себе сміливість бути суддями верстви,
котра за умов панування середньовічної феодальної свідомості була підсудна лише
Богові.
Д.С. Лихачов писав, що “приватне життя офіційних людей (мається на увазі княжа
верства, чиї діяння фіксував літопис – Т.Ц.) літописця не цікавить”[176, с.27].
У прикладі з виписами В.М. Татищева ми бачимо і фрагменти приватного життя, і
навіть анекдоти з цього приводу, увічнені у літописі. Безчинства Всеволода та
Ігоря Ольговичів, Володимира Ярославича Галицького або Романа та Володимира
Ігоровичів у Галичині, які безчестили жінок та пиячили, – факти далекі і від
офіційних подій, і від записів “династичного порядку”.
Наш висновок з розглянутих фактів такий: не тільки один Петро Бориславич, а й
інші літописці кінця ХІІ – початку ХІІІ ст. насмілювались виносити особистісні
(дуже часто негативні) риси великих князів на суспільний розгляд. Нам невідома
кількість літописців, які свідомо зберігали не тільки ідеальне та суспільно
важливе у образах зображуваних князів, а й особисто-негативне чи суб’єктивне,
притаманне кожному з них як конкретній особистості. Ми, слідом за В.М.
Татищевим та Б.О. Рибаковим, можемо стверджувати, що було принаймні два таких
літописця.
Наступним висновком, що витікає з попереднього, є те, що на межі ХІІ – ХІІІ ст.
складалася нова літописна традиція, де прикладові Петра Бориславича могли
наслідувати його учні та послідовники. Ця традиція дійсно існувала. Але ступінь
особистісного начала в діяльності реальних історичних постатей, спроба
зазирнути у внутрішній світ людини як висхідного початку дії, зафіксовані
виписами В.М. Татищева, залишилися маловідомими, бо суб`єктивний та оціночний
зрізи в літописах свідомо нівелювалися до вимог корпоративних нормативів, або
взагалі знищувалися (як це видно на підставі порівняння
характеристик-некрологів Всеволода та Ігоря Ольговичів середини ХII ст. з
“Раскольничого манускрипта” й записів у інших літописних зводах). Можливо, що
це вилучення, здійснене у більш пізній час (ХIV-XV століттях), відбувалось за
аналогією зі знищенням записів про язичницький обряд приведення до “роти”,
проаналізований В.Ю.Франчук [287].
Нами скореговано уявлення медієвістики щодо місця, ролі і ставлення до
особистості у вітчизняній культурі XІ-першої половини XIII ст., бо ми,
проаналізувавши виписи В.М. Татищева, відтворили не тільки оцінки, а й
індивідуальні описи зовнішності представників княжої верстви. Виявили
суспільний осуд духовної особи (ростово-суздальського єпископа Кирила, 1229
рік), опис хвороби, судової позики та смерті якого, відрізняється від записів
більшості відомих літописів за характером.
Дуже вагомим аргументом на користь значущості особистісного начала у розумінні
проблеми людини є спроба звернення києво-руських книжників до її внутрішнього
світу. Таку тенденцію ми фіксували у творах Нестора, великою мірою вона
притаманна літературно-філософській спадщині Мономаха, але найглибше
проникнення у внутрішній світ та іноді потаємні індивідуально-інтимні почуття
демонструє автор характеристик з "Раскольничого манускрипту" (ми згодились із
концепцією Б.О. Рибакова стосовно ідентифікації автора і вважаємо, що це текст
Петра Бориславича).
В розділі 3 (3.1., 3.2., 3.3.) дисертаційного дослідження нами вичленовано і
зроблено аналіз рівня самостійності світоглядних побудов у авторських творах
літературно-філософської спадщини Київської Русі. “Житіє і ходіння Даниїла
ігумена з Руської землі”, “Повчання” Володимира Мономаха, “Моління” Даниїла
Заточеника постають по-справжньому самостійними філософськими творами. Навіть
не зважаючи на традиційну середньовічну форму і жанри цих творів, їх авторами
виголошено власні світоглядні переконання та піднято й осмислено проблеми
буттєвості людини, суспільного блага, моральних імперативів, пізнання світу,
осягнення істини тощо.
”Ходіння” ігумена Даниїла видається нам уособленням пошуків дослідника
раціонально, а не містично зорієнтованого. ”Повчання” (“Автобіографія” і “Лист
до Олега Святославича” у його складі) Володимира Мономаха постає своєрідним
гімном Совісті й морального життя. А “Моління” Даниїла Заточеника подає, поряд
із проголошенням “гідності розуму” [70, с. 129; 72, с. 95] та моральним вибором
людиною XII-початку XIII ст. власної моделі поведінки (“творення власного
образу ”[146, с. 23]), ще й теоретизування стосовно цінності окремої пересічної
людини.
Отже, у філософській культурі Ки
- Киев+380960830922