РОЗДІЛ 2
ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ КОНКУРЕНТНОГО СЕРЕДОВИЩА У СФЕРІ ПАСАЖИРСЬКИХ ПЕРЕВЕЗЕНЬ
2.1. Ринкові трансформації транспортної галузі як засіб підвищення її ефективності та конкурентоспроможності
Стратегія структурної перебудови господарського комплексу України і його окремих галузей, у тому числі транспортного сектору, детермінується національними економічними інтересами держави. Враховується і те, що транспортна галузь, успадкована від колишнього СРСР, була недостатньо збалансованою, економічно, технічно й організаційно відсталою, що обумовлювало надто великі виробничі витрати. Тому її ринкова трансформація вже з початку 90-х років була спрямована на формування структурно завершеного, економічно високоефективного, максимально інтегрованого у європейську систему транспортного комплексу.
Як стало очевидно уже з початку трансформаційних перетворень, проблема ефективного функціонування транспортної галузі є багатогранною та складною для вирішення на різних рівнях, оскільки тісно пов'язана також із загальним станом виробництва, адаптацією реформованих підприємств до ринкового середовища і необхідністю підвищення конкурентоспроможності транспортних послуг. По суті, мова йшла про необхідність розробки відповідних організаційно-економічних механізмів підвищення конкурентоспроможності транспортної продукції як товару і її здатності відповідати ринковим вимогам.
Одним з пріоритетів у структурі економічних інтересів процесів реструктуризації транспортних галузей було також припинення спаду пасажирських і вантажних перевезень, досягнення економічної стабільності та ліквідації неефективних виробничих і управлінських структур. Цілком природно, що такі масштабні та складні проблеми не могли бути вирішеними впродовж невеликого відрізку часу.
Крім того, на нашу думку, вони до цього часу залишаються недостатньо обґрунтованими концептуально, що знаходить прояв в ототожненні змісту процесів роздержавлення, приватизації з більш широким за змістом поняттям реформаційних заходів у сфері економіки. До того ж терміном "реструктуризація" іноді називають явища, хоч і споріднені, але все ж таки різні за змістом та значенням, як, наприклад, "реструктуризація заборгованості", "реструктуризація підприємства" тощо.
Відсутність теоретико-методологічних розробок з проблем реструктуризації та узагальнення її тенденцій значно ускладнюють розробку практичних рекомендацій щодо її здійснення як у масштабах підприємств, так і на макрорівні. У публікаціях, що з'явилися за останній період, одні автори визначають реструктуризацію як невпинний процес підвищення конкурентоспроможності підприємства завдяки застосуванню комплексу внутрішніх заходів для адаптації системи управління бізнесом у мінливих ринкових умовах [21, 15].
Інші вважають реструктуризацією поділ підприємств на окремі частини [8, 7]. Ця теза також є не зовсім обґрунтованою з погляду на те, що світова практика знає більш досконалі форми адаптації до змін ринкового середовища: не тільки розподіл, але й злиття і поглинання та консолідацію у межах новоутворених об'єднань.
Деякі автори пов'язують реструктуризацію з утворенням нової структури управління, або з перетворенням старих адміністративних структур у ринкові [8, 7].
На наш погляд, таке розмаїття думок обумовлюється тим, що автори розглядають лише початкові фази цього складного процесу, який теоретики менеджменту іменують оперативною або ж пасивною реструктуризацією. Крім того, трансформаційні процеси в економіці України розглядаються у відриві від реальної практики 90-х років.
До початку ринкових реформ в Україні абсолютно домінуючою формою власності в усіх галузях економіки була державна, хоч її питому вагу фахівці визначали не однаково. Перетворення загальнонародної колективної (державної) власності в інші форми, особливо приватну, є одним з корінних перетворень соціально-економічних відносин, тому цілком природно, що увага економістів до цих проблем залишається підвищеною.
Важливою складовою ринкових реформ стала приватизація державних підприємств різних галузей з їх наступною структурною перебудовою. Офіційно цей процес мав початися у 1992 р., коли Верховною Радою була ухвалена програма приватизації, хоча фактично приватизація розпочалася кількома роками пізніше і здійснювалася нерівномірно та досить суперечливо.
Приватизація є по своїй суті ринковим перетворенням державної власності у недержавні форми у всіх їх різновидах. Метою здійснення приватизації як рушійної сили ринкових реформ передбачалося створення корпоративного сектору, розвитку ринкової інфраструктури, створення прошарку власників та ліквідації державної монополії у виробничому і фінансовому секторах економіки, а також створення сприятливих умов для здорової конкуренції.
Комплексною проблемою післяприватизаційного розвитку, важливим, хоч і не єдиним методом реформування економіки, незалежно від форм власності, виступає реструктуризація. Основним принципом реструктуризації має бути баланс інтересів усіх сторін: між бюджетами усіх рівнів, власниками, керівництвом підприємств, потенційними інвесторами.
Набутий вітчизняний та зарубіжний досвід, аналіз наукових досліджень дає змогу сформулювати основні методи реструктуризації незалежно від різних варіантів її здійснення, що включають:
* оптимізацію організаційної структури підприємства;
* диверсифікацію виробництва або продукції чи послуг;
* навчання або перепідготовку персоналу;
* підвищення якості продукції (послуг);
* реалізацію транспортних засобів, що неефективно використовуються, іншим господарюючим суб'єктам;
* запровадження системи маркетингу та фінансового менеджменту.
Можна також назвати беззаперечні переваги реструктуризації та її недоліки, серед перших - фінансове оздоровлення, створення нових робочих місць, підвищення іміджу підприємства та перспектива соціальних перетворень. Але слід мати на увазі, що на перших парах неминучою може бути втрата частини робочих місць і зберігається певний ризик життєдіяльності новостворених підп
- Киев+380960830922