РОЗДІЛ 2
Утворення трестів в промисловості України на початку нової економічної політики 1921-1923 рр.
Після поразки національної революції та громадянської війни становище України було надзвичайно важким. На початку 1920-х років виявились усі ознаки загальноекономічної кризи, в тому числі й в УСРР: занепад промисловості та сільського господарства, крах системи воєннокомуністичного регулювання економіки, загострення соціальної напруги, голод, антирадянські збройні виступи селян.
Більшість підприємств лежала в руїнах війни. Ті з них, що продовжували функціонувати, користувалися зношеним обладнанням і відчували нестачу сировини та палива. Катастрофічне становище склалося в важкій промисловості, від якої залежали всі інші галузі. Якщо загальний обсяг промислової продукції в 1920 р. в країні скоротився в порівнянні з довоєнним рівнем у 7 разів, за іншими джерелами у 101,то на Україні - в 92. Зовсім припинився видобуток залізної й для використання виявилися 40% криворізьких рудників. Значно марганцевої руд, виплавка чавуну становила лише 0,5% довоєнного рівня, непридатними зменшилося виробництво машинобудівної, металообробної та інших важливих галузей промисловості, які займали одне з головних місць у виробництві всієї країни3. Великих руйнувань зазнала цукрова промисловість України. За час війни 7 цукрових заводів повністю виведено з ладу, а з 195 заводів працювала лише половина4. Обсяг продукції цукрової промисловості скоротився з 66,7 млн. пудів у 1913/14 р. до 2,4 млн. пудів у 1921/22 р5.
Пленум ЦК КП(б)У (січень 1921 р.) оцінив становище на транспорті, у вугільній промисловості як "розвал катастрофічних розмірів"6. На залізницях республіки налічувалося лише 38% (1538) придатних потягів. Про характер зруйнованості промисловості в Україні на початку відбудовчого періоду свідчить і той факт, що вона була на значно нижчому рівні, ніж промисловість усієї країни. У 1921 р. валова продукція цензової промисловості України становила лише 12% проти довоєнних рівнів, в той час як у СРСР в цілому - 22%7. Однак радянська історіографія розглядала господарську розруху, в тому числі й у промисловості, лише як наслідки першої світової та громадянської воєн, замовчуючи при цьому негативні наслідки високих темпів націоналізації промислових підприємств. На кінець 1920 р. лише в УСРР їх було націоналізовано 107208. Значна їх частина не працювала. Робітничий клас ледь животіючих підприємств шукав порятунку на селі. Хвороби, гігантського розмаху епідемії накладали свій відбиток на генофонд української нації. "Промисловий цвинтар," - так визначив стан промисловості на початку 1921 р. російський економіст С.Прокопович, висланий більшовиками в 1922 р. за кордон.
Протягом 1918-1920 рр. націоналізація, запроваджена більшовиками, зруйнувала дореволюційну фінансово-кредитну систему та організацію управління промисловістю. Монополія державних органів виявилася малоефективним засобом для робітничо-селянського уряду, який не справлявся з економічними проблемами. Держава, як слушно зазначив К.Кононенко в одній із своїх монографій, "не в силі була виконати свої обов'язки, ані як покупець промислової продукції, ані як власник промислових закладів, які зруйнувала революція і які потребували великих вкладів капіталу"9. Ставало очевидним, що без кардинальних змін промислової політики й реформи управління подальший розвиток народного господарства неможливий.
Загальні напрями промислової політики були окреслені у постанові ЦК РКП(б) від 14 травня 1921 р. "Господарська політика ВРНГ у зв'язку з продподатком". Цей документ визначив відновлення великої промисловості, збільшення виробництва товарів широкого вжитку як найголовніше завдання економічної політики партії. Для його виконання ЦК РКП(б) прагнув об'єднати можливості великої націоналізованої та дрібної й кустарної промисловості. Потенціал націоналізованої промисловості в справі збільшення випуску промислових товарів був мінімальним. Тож правляча партія обмежилась лише констатацією необхідності розвитку націоналізованої промисловості "шляхом удосконалення діяльності її підприємств, зростанням продуктивності праці, поліпшенням постачання й обліку"10. Вперше було висловлено думку про необхідність найбільшої концентрації виробництва з метою скорочення кількості працюючих підприємств, економії палива та енергії. За рядками цієї постанови стояло не бажання використати великі промислові об'єднання як форму, що сприяє нарощенню виробництва, а прагнення звільнитися від частини непрацюючих націоналізованих підприємств (їх закриття, передача в оренду, концесії, продаж). Ті ж підприємства, де краще збереглася матеріальна база, сировина та обладнання, планувалось об'єднати.
Сьогодні треба відмітити, що в кінці 1921 р. VІ конференція КП(б)У, розглядаючи проблеми розвитку промислових підприємств, в першу чергу, орієнтувалася на відбудову великих заводів, які повинні були стати основою соціалістичної форми власності. "Головним моментом нової економічної політики в промисловості, - підкреслювала конференція, - є принцип зосередження сил і засобів пролетарської держави на завданнях відбудови великих підприємств, які найбільше відповідають за своїм господарським устроєм формі державного капіталізму як безпосередній перехідній стадії до соціалізму"11. На відміну від дрібних підприємств, які передавались артілям і приватним особам, великі залишалися за державою. Однак управління ними вирішено було передати на місця. "Перехід підприємств на бюджетну систему, застосування принципу самоутримання, пошук місцевих ресурсів, пробудження й підтримка ініціативи низів - ось ті практичні завдання, які стоять в наш час перед країною", - заявляв голова РНК УСРР Х.Г.Раковський12.
Перехід до непу, тобто до нової системи господарювання, означав банкрутство націоналізованого сектора економіки. Держава, на думку деяких українських істориків, з проголошенням непу фактично "побажала скинути з себе непосильний, як це з'ясувалося, тягар підприємства, тобто покласти відповідальніст