РОЗДІЛ 2
ВНЕСОК ДЕРЖАВНИХ КУЛЬТУРНО-ОСВІТНІХ ЗАКЛАДІВ І АРХІВНИХ УСТАНОВ У РОЗВИТОК ІСТОРИЧНОГО КРАЄЗНАВСТВА НА ЧЕРНІГІВЩИНІ
2.1. Музеї Чернігівщини як центри історико-краєзнавчих студій
Надійні підвалини для подальшого розвитку музейної справи на Чернігівщині було закладено ще на зламі ХІХ-ХХ ст., коли в регіоні з ініціативи історико-краєзнавчих установ і організацій, а також органів місцевого самоврядування сформувалась досить розгалужена мережа музеїв. Незважаючи на хронічний брак коштів, музеї Чернігівщини, спираючись на підтримку і безкорисливу допомогу аматорів місцевої старовини, спромоглися зосередити у своїх фондах унікальні пам'ятки, а Музей українських старожитностей ім. В.В.Тарновського у Чернігові був відомий далеко за межами України. Музейна справа на Чернігівщині повсякчас розвивалась як невід'ємна складова історико-краєзнавчого руху. Поява музеїв, з одного боку, була об'єктивно зумовлена потребами вивчення історії, географії, економіки краю, а з іншого - історичні, краєзнавчі, меморіальні музеї являли собою матеріалізований результат регіональних студій [11, с. 11-12; 12, с. 12-14].
Інтенсивне зростання музейної мережі спостерігалось на Чернігівщині, як і в Україні в цілому, за доби національно-культурного відродження у першій половині 20-х рр. Причому нові заклади виникали не тільки в Чернігові, де їх нараховувалось аж 5, та інших старих "культурних гніздах", а й у багатьох повітових містах, ба навіть історичних містечках. Щоправда, згодом внаслідок укрупнення музеїв і перерозподілу музейного фонду в регіоні залишилось 7 закладів, які діяли у Чернігові, Ніжині, Прилуках, Новгороді-Сіверському, Сосниці, Глухові й Конотопі [20, с. 12-13].
У них були зосереджені кращі наукові сили Чернігівщини - П.І.Смолічев, Б.К.Пилипенко, С.Г.Баран-Бутович, В.Г.Дроздов, В.А.Шугаєвський, Б.Л.Луговський, Б.М.Шевелів, І.Г.Спаський, В.І.Маслов, Ю.С.Виноградський, С.А.Гапеєв, А.Г.Розанов, які плідно вивчали історію краю, підтримували постійні контакти з науковими установами Всеукраїнської Академії наук і Українським комітетом краєзнавства. Об'єднавши навколо себе і залучивши до вивчення місцевої історії краєзнавців-аматорів, музеї відіграли роль науково-методичних і координаційних центрів краєзнавчого руху [244, с. 133-136].
Але вже на початку 30-х рр. розпочалась докорінна перебудова діяльності музейних закладів "шляхом включення музеїв у єдине русло будівництва соціалізму", що неминуче призвело до згортання історико-краєзнавчих студій. Слідом за цим пролунали звинувачення музейників у всіляких ідеологічних збоченнях. Як зазначалося в акті перевірки музеїв Чернігівщини, здійсненої обкомом партії наприкінці 1933 р., "жоден з них не відповідає вимогам, що ставляться завданням будівництва соціалізму та умовами загострення класової боротьби ... Навпаки, в основу підбору експонатів покладена класово ворожа буржуазно-націоналістична методологія". Відтак, було поставлено завдання перевірити "політичну і фахову кваліфікацію працівників музеїв" і викрити "буржуазно-націоналістичні елементи, що затесалися до музеїв і проводять там шкідницьку роботу". В результаті частину музеїв регіону було закрито з метою переобладнання експозицій, а музейні працівники зазнали гонінь. У 1938 р. провідні чернігівські музеєзнавці були репресовані, що вкрай негативно позначилось на роботі музеїв і масштабах історико-краєзнавчих досліджень [244, с. 137].
Серйозної шкоди музеям Чернігівщини було завдано в роки Великої Вітчизняної війни, причому особливо постраждав головний музейний осередок області - Чернігівський історичний музей, в якому натоді зберігалося близько 100 тисяч пам'яток матеріальної та духовної культури. Тільки 30 тисяч з них (щоправда, найцінніших) було евакуйовано на Схід - до Уфи, де зосереджувались вивезені з України музейні експонати, і, внаслідок прикрої помилки залізничників, частково до Оренбурга. Пам'ятки, що залишились в Чернігові, загинули або були пошкоджені внаслідок прямого влучення авіабомб під час бомбардування міста наприкінці серпня 1941 р. Причому, як занотував у своєму "Щоденнику" О.П.Довженко, місцева влада виявила дивну байдужість по відношенню до музейних скарбів: "Нехай горять, к такій матері, - сказав я своїм хлопцям.- Не гасіть. - І згоріло все? - Все, - зареготав секретар Чернігівського обкому..., розповідаючи мені про загибель малярства українського народу ХVІІ-ХVІІІ ст." [245, с. 244]. Вже за умов нацистської окупації чимало експонатів було здобуто у процесі розкопок згарища музею, які провадив колишній його співробітник, завідувач відділу культури і освіти Чернігівської міської управи С.Г.Баран-Бутович. Згодом частину пам'яток було повернуто до музею, а решту, очевидно, вивезено до Німеччини, де їх сліди загубилися [127, с. 51-53]. Іншим музеям Чернігівщини пощастило більше, хоча їхні зібрання також зазнали у цей час прикрих втрат [126, с. 276].
Невдовзі після звільнення території Чернігівської області від окупантів було вжито першочергових заходів щодо охорони музейних цінностей і поступового відновлення роботи музейних закладів. Так, вже 1 жовтня 1943 р. Чернігівський обком КП(б)У і облвиконком ухвалили рішення щодо подальшої долі та розташування Чернігівського історичного музею, за яким закріплювався будинок колишнього Музею українських старожитностей ім. В.В.Тарновського. Невдовзі, згідно постанови Раднаркому УРСР від 14 грудня 1943 р. його було включено до числа музеїв республіканського значення ІІІ категорії [246, арк. 2]. Загалом, впродовж останніх років війни Чернігівський обком КП(б)У і облвиконком неодноразово у тій чи іншій формі розглядали питання, пов'язані з відновленням музейної мережі, й прийняли з цього приводу низку постанов: "Про відновлення роботи музею М.М.Коцюбинського в м. Чернігові", "Про реевакуацію з м. Уфи музейних цінностей", "Про облік та охорону історичних пам'ятників, заповідників та музеїв". Сесія Чернігівської обласної Ради у грудні 1944 р. зобов'язала виконкоми усіх районних і міських Р