Балетмейстерське мистецтво і становлення української сценічної хореографії у контексті розвитку європейської художньої культури 10-30-х років ХХ століття.

РОЗДІЛ 2
СТИЛІСТИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ НАЦІОНАЛЬНОГО ХОРЕОГРАФІЧНОГО МИСТЕЦТВА У ЗАГАЛЬНОЄВРОПЕЙСЬКОМУ КОНТЕКСТІ
2.1. Історія розвитку поняття "стиль"
Вивчення української хореографічної культури досліджуваного перiоду в її своєрiдностi та взаємозв'язку з європейською художньою культурою ще не досягло бажаної повноти, а також термiнологiчної визначеностi.
Процеси становлення i формування рiзних видiв та жанрiв української хореографiї, де український народний танець виступав одним з головних чинникiв нацiонального театрального мистецтва, аналiз композицiйних структур багатоскладової природи та виражально-лексичних засобiв нацiонального хореографiчного мистецтва зумовлює необхiднiсть звернення до проблеми стилю - важливої складової понятійного апарату мистецтвознавства. Причому ця необхiднiсть випливає з внутрiшньої та зовнiшньої причин. Перша обумовлена потребою дослiдження особливостей становлення українського сценічного танцю. Друга: а) трансформацією форм української сценiчної хореографiї на складову частину свiтового танцювального мистецтва; б) дослiдженням нових жанрiв національного сценічного танцю у контекстi еволюцiї мистецьких напрямкiв, що домiнували у захiдноєвропейськiй та росiйськiй художнiх культурах 10-30-х рокiв ХХ столiття.
Проблема полягає і у дещо суперечливій інтерпретації поняття стилю, існуванні його численних визначень і тлумачень.
Крiм того, проблема стилю в українському хореографiчному мистецтвi не була об'єктом спецiального наукового аналiзу, а отже постає нагальна необхідність її осмислення
Необхiдно вiдзначити, що в мистецтвознавствi накопичено значний емпiричний матерiал, проаналізовано рiзноманiтнi моделi стилю. Однак, як пише В.Виноградов: "В галузi мистецтвознавства, лiтературознавства та лiнгвiстики важко знайти термiн бiльш багатозначний i суперечливий - i вiдповiдне йому поняття - найбiльш хитке та суб'єктивно-невизначене, нiж термiн стиль та поняття стилю"[41, 7].
Отже, для подальшого розвитку нашого дослiдження необхiдне "робоче" визначення стилю. Зробити це вкрай важко без знання iсторiї його розвитку.
Поняття стилю початково формується як унiверсальне, хоча його дослiдження починаються у найбiльш розвинених в античностi сферах художньої культури - фiлософiї, лiтературi, скульптурi.
Вперше проблему стилю розглядає Аристотель у "Риториці": "Стиль матиме належні якості, якщо він наповнений почуттями, якщо він відображає характер і якщо він відповідає дійсному стану речей. Останнє буває у тому разі, коли про важливі речі не кажуть злегка, коли про дрібниці не говорять урочисто і коли до звичайного слова не прилучають прикрасу..." [10, 958-959].
Антична теорiя стилів розробляється в багатьох риторичних трактатах - найзначнiших творах художньої творчостi епохи еллiнiзму. "Iндивiдульний стиль, - пише С.Аверинцев, - одне з найважливiших вiдкриттiв риторичної рефлексiї, що створила для цього визначення термiн "характер" [2, 18]. Використовує цей термiн ритор Дiонiс Галiкарнаський. Вже в самому грецькому словi "характер" видiляється певна неповторна риса, яка й створює те, що називається стилем. Дiонiсiй дає характеристику строгого, вишуканого та середнього стилю. Строгий стиль означає "гострий", "їдкий", вiн "шорсткий", "шершавий", мiстить у собi щось "велике", "широке", "довге", "пишне", "грiзне", значне за визначенням. Вишуканому стилю, як "гладкому", "полiрованому", "опуклому", властива "квiтуча свiжiсть", "кольорова пiстрявiсть", "м'якiсть". Середнiй стиль - "загальнодоступний", "рiдний кожному", "простий", призначений для загального блага. Характеристика стилів, яку дав Дiонiсiй, - блискучий взiрець еллiнiстично-римського вiдчуття форми [2, 22].
Головне у творi Деметрiя "Про стиль" - розробка теорiї чотирьох стилів з їхньою диференцiацiєю на простий та складний; величний чи урочистий; потужний чи сильний.
Характеристика високого стилю подається у творi Псевдо-Логiна "Про високе". Предметом дослiдження останнього стає величнiсть та суб'єктивнiсть як стан митця. Перед нами безумовний вихiд за межi античного свiтосприйняття класики з його об'єктивiзмом та спогляданням. Псевдо-Логiн торкається також питання про можливiсть застосування технiчних прийомiв у галузi високого стилю, вважаючи, що мiра, спосiб використання i самий метод даного стилю принесе велику користь [179, 241].
Якщо для античної класики характерна всепоглинаюча та велична естетика гармонiї і розуму, то для еллiнiзму - стихiйна сила і натхненний порив, стиль показово-недбалий, що характеризується миттєвим ефектом, руйнуванням симетричностi, пошуком напруженостi та стислостi.
Понняття стилю розробляється не тiльки в європейськiй фiлософсько-естетичнiй традицiї - в iндiйських поетиках VIII-X століть цьому поняттю вiдповiдає "рiтi", що означає сукупнiсть особливостей, якi характеризують поетичну творчiсть визначеної епохи та мiсцевостi. Iндiйськi теоретики не обмежують формування і розвиток стилю тiльки внутрiшнiми обставинами, а пов'язують його з традицiйно культурними передумовами та соцiальними умовами [80].
Велика увага проблемi стилю придiляється i в китайських середньовiчних поетиках. При цьому теоретики не тiльки фiксують своєрiднiсть художнiх стилів тих чи iнших напрямкiв чи шкiл, але й шукають пояснення цiєї своєрiдностi. Так, Го Жо-Сюй, порiвнюючи стилi двох художникiв, пояснює їхню рiзницю способом життя митцiв, особливостями того соцiального середовища, в якому вони зростали та з яким були тiсно пов'язанi [54, 31-32].
Стиль же, як загальнохудожнiй iнварiант, як своєрiдний єдиний принцип, який наближує всi види мистецтва, як стiйка єднiсть їхніх образних систем, як виражальний засiб, що характеризує художню своєрiднiсть тих чи iнших сукупностей явищ мистецтва, чи то значна художня епоха, окремий художнiй напрямок чи штиб окремого творця, стає тiльки у ХVIII столітті предметом аналiзу мистецтвознавства та естетики, що виникає водночас як самостiйна фiлософська дисциплiна.