РОЗДІЛ 2
ПЕДАГОГІЧНІ БІБЛІОТЕКИ ТА ЇХНЯ ДІЯЛЬНІСТЬ НА УКРАЇНСЬКИХ ЕТНІЧНИХ ЗЕМЛЯХ (ІІ пол. ХІХ ст. - 1917 р.)
Аналіз історіографічного здобутку з історії національної освіти й бібліотечної справи на тлі соціально-економічного розвитку України висунув перед автором низку принципово важливих проблем. Серед них одна з найважливіших - визначення типологічних ознак педагогічних бібліотек як спеціальних, що є основою принципів аналізу та підходів до наукового осмислення їх функціонування. У цьому контексті першочерговою стала проблема періодизації, становлення й розвитку педагогічних бібліотек України, яку ми розглядаємо в контексті прийнятої в сучасній історичній науці загальноісторичної періодизації, що відображає основні етапи історії українського народу, а відповідно, його освіти й культури.
Серед наукових праць, присвячених періодизації в названих науках, слід виділити наукові дослідження таких українських істориків, педагогів, бібліотекознавців: Б. Андрусишина [9], В. Борисенка [31], В. Даниленка, Г. Касьянова, С. Кульчицького [81], А. Слюсаренка [244], С. Сірополка [388], В. Солдатенка [400], О. Сухомлинської [419], Т. Ківшар [158], В. Марочко [212], В. Чеховича [313] та ін. Для цілісного відображення динаміки становлення й розвитку педагогічних бібліотек як спеціальних у контексті історії України, в нерозривному єднанні минулого з сучасним нами було вивчено праці даних авторів.
У роботі запропоновано авторську періодизацію становлення й розвитку педагогічних бібліотек в межах зазначених хронологічних рамок, яка складається з ІІІ етапів:
І етап - становлення педагогічних бібліотек як спеціальних в умовах Російської імперії;
ІІ етап - розвиток педагогічних бібліотек у період 1917-1920 рр.;
ІІІ етап - розвиток педагогічних бібліотек протягом 1920-1929 рр.
2.1. Земські спеціальні бібліотеки для обслуговування вчителів
Поглиблення в Росії кризи феодально-кріпосницької системи на початку ХІХ ст., формування капіталістичних відносин, поразка в Кримській війні (1854-1856), пожвавлення визвольного руху змусили царський уряд провести
у 60-70-х рр. ХІХ ст. ряд глобальних реформ, зокрема скасування у 1861 р. кріпосного права, що стало імпульсом до соціально-економічного й суспільно-політичного поступу держави.
Пореформений період на українських землях також позначився розвитком капіталістичних відносин. Кількість промислових підприємств уже в 1869 р. зросла до 3712 [191, с. 215]. У середині 60-70-х рр. ХІХ ст. промисловий переворот характеризувався інтенсивним спорудженням залізниць, прискореним розвитком металургійної, залізорудної та видобувної, харчової і легкої промисловості, річкового й морського транспорту. На українських землях швидкими темпами почала розвиватися цукрова промисловість. Україна стала мало не єдиним і основним постачальником цього продукту в Російській імперії, виробляючи 87,8% загальноросійського цукру [34, с. 6]. За кордоном Російська імперія продавала 75% зерна, вивезеного з України [180, с. 67]. У провідних галузях промисловості відбулася активна заміна ручної праці системою машин, використовувалася вільнонаймана робоча сила. Наприкінці 70-х рр. ХІХ ст. у Російській імперії, а, отже, і в Україні, здійснився технічний переворот.
У січні 1864 р. в державі відбулася земська реформа, внаслідок в губерніях почало діяти земське самоврядування. Виконавчі органи земств - управи - взяли під свою опіку розвиток торгівлі, комунікацій, освіти, охорону здоров'я тощо. Це була одна з найбільш актуальних реформ свого часу [43, 64, 69].
Соціально-економічний розвиток держави зумовив об'єктивну потребу в освічених, кваліфікованих кадрах, що спонукало органи влади стати на шлях змін у сфері освіти. На цей час у ряді країн Західної Європи було прийнято закон про обов'язкову освіту. Раніше за інших це зробили німецькі держави Саксонія, Баварія, Пруссія. В наступні десятиріччя відповідні закони запровадили Англія, Франція, США [265, с. 68]. Така урядова політика в галузі народної освіти у передових країнах світу принесла вагомі результати. Так, у кінці ХІХ ст. рівень писемності у Баварії, Пруссії, Саксонії, Швеції був майже стовідсотковим, у Великобританії та Франції він перевищив 90%, в Австрії - 70% [454, с. 56].
У Російській імперії напередодні реформ письменних було не більше 6% [333, с. 206]. Переважна більшість дітей міщан не мала можливості вчитися й залишалася неписьменною. Таке становище пояснювалося політикою царського уряду щодо народної освіти до другої половини ХІХ ст. Витрати на освіту в Росії становили лише 2% державного бюджету, тоді як в Англії - 10%, Франції - 6,4%, у Пруссії - 6% [333, с. 207].
Тож об'єктивні чинники змусили царський уряд вже в 1863 р. створити замість шести десять навчальних округів - Петербурзький, Московський, Казанський, Харківський, Одеський, Київський, Віленський, Варшавський, Дерптський, Оренбурзький [286, с. 70], де були призначені попечителі, які дбали про освіту в окрузі. У 1864 р. було проведено шкільну реформу, що стала кроком уперед порівняно зі шкільним статутом 1827 р. Завдяки новому "Положению о начальных народних училищах" (1864) [302] початкові школи різних відомств підпорядковувались Міністерству народної освіти і оголошувались загальностановими; було розширено мережу народних училищ, упроваджувалося три типи початкових шкіл: міністерські, земські, церковнопарафіяльні, де могли навчатися діти різних верств населення.
Цього ж року Міністерством народної освіти був затверджений "Статут гімназій і прогімназій", яким передбачалося створення гімназій двох типів - класичні й реальні, що мали давати учням як загальну освіту, так і готувати їх до вступу в університети. Згідно з цим Статутом можливість вступу до гімназій отримали діти різних станів і віросповідання [442]. Цей період також пов'язувався з оновленим університетським статутом (1863), демократичнішим за змістом від попереднього, що відкрило новий етап у розвитку вищої школи. В