РОЗДІЛ 2
ОБ’ЄКТ НАСИЛЬНИЦЬКОГО ДОНОРСТВА
2.1. Родовий та безпосередній об’єкти насильницького донорства
Учення про об’єкт злочину є одним із центральних у науці кримінального права, а
його дослідження має важливе значення для встановлення характеру та ступеня
суспільної небезпечності злочинного посягання, його вірної кваліфікації,
відмежування від інших складів злочинів. Саме об’єкт злочину визначає сутність
діяння, характер способу злочину, його інші об’єктивні та суб’єктивні ознаки.
У зв’язку із цим об’єкту злочину завжди приділялася велика увага в науці
кримінального права, про що свідчать монографії [27; 73; 74; 77; 115; 151;
178], статті М.А. Гельфера, М.І. Загороднікова, Г.А. Крігера, В.М. Кудрявцева,
Б.С. Нікіфорова, М.І. Федорова та інших, а також розділи в працях багатьох
видатних учених. Значна увага, що приділяється об’єкту злочину, пов’язана,
насамперед, із тим, що теорія кримінального права України виходить з
матеріального визначення злочину, тобто поняття, що ґрунтується, перш за все,
на ознаці суспільної небезпеки. Така позиція вітчизняних учених, що закріпилася
ще в ХІХ ст., не втратила актуальності до теперішнього часу.
Об’єкт злочину, відповідно до загальноприйнятого визначення, це те, на що
спрямоване посягання, чому заподіюється або може бути заподіяна шкода. Це
визначення не викликає сумніву, однак питання про те якому саме явищу
заподіюється або може бути заподіяно шкоду в результаті вчинення злочину,
залишається спірним.
Відповідно до нормативістської теорії об’єкта злочину, представником якої в
середині ХІХ ст. виступав російський науковець В.Д. Спасович, у якості об’єкта
злочину виступає належне будь-кому право, яке є настільки істотним, що держава,
визнаючи це право однією з необхідних умов співжиття, захищає його непорушність
погрозою покарання [146, с. 84].
Радянська школа науки кримінального права, починаючи з перших
кримінально-правових законодавчих актів, у якості об’єкта злочину розглядала
суспільні відносини, що поставлені під охорону кримінального закону. Ця позиція
науковців зберігає своє значення до теперішнього часу, і навіть найновіші
джерела переважно відображають указану концепцію.
Однак не всі науковці на сьогоднішній день дотримуються такої точки зору. Так
С.Б. Гавриш, піддав критиці вказану концепцію та підтримав позицію тих
науковців, які пропонують вважати об’єктом злочину блага, охоронювані
кримінальним законом [21, с. 65]. Остання концепція була розроблена такими
відомими представниками дореволюційного періоду науки кримінального права, як:
Франц фон Ліст, Л.С. Білогриць-Котляревський та М.Д. Сергієвський [179, с. 67;
7, с. 167; 144, с. 233].
На думку П.С. Матишевського та Є.В. Фесенка, одним з основних недоліків
визнання суспільних відносин у якості об’єкта злочину є перебільшення значення
публічного щодо категорії індивідуального. Під об’єктом злочину вони розуміють
цінності, охоронювані кримінальним законом [105, с. 96–102]. А.В. Наумов
висловлює думку про те, що теорія об’єкта як суспільних відносин далеко не
завжди може задовольнити потребам кваліфікації, тому не може претендувати на
універсальність. На противагу концепції об’єкта як суспільних відносин, А.В.
Наумов пропонує повернутися до позиції М.С. Таганцева, який вважав, що об’єкт
злочину – це “юридична норма в її реальному бутті” або охоронювані кримінальним
законом соціально значущі цінності, інтереси, блага, на які посягає особа, що
вчиняє злочин, і яким в результаті вчинення злочинного діяння заподіюється чи
може бути заподіяна істотна шкода [138, с. 95, 96; 149, с. 54]. Цієї позиції
стосовно об’єкта злочину дотримується й А.В. Пашковська [96, с. 209].
На думку інших учених, об’єктом злочину в кожному разі виступає особа чи група
осіб, благам яких завдається шкода чи створюється загроза заподіяння шкоди
[158, с. 135]. Остання точка зору цілком справедливо, на наш погляд, була
піддана критиці в літературі та не отримала підтримки, оскільки при цьому
фактично змішуються поняття об’єкта, предмета та потерпілого від злочину, що
призводить до нівелювання цих понять [23, с. 72, 73; 96, с. 206].
Основним аргументом учених, які пропонують відмовитись від концепції об’єкта
злочину як суспільних відносин, є необхідність відходу від неї, передусім,
стосовно злочинів проти особи, насамперед, злочинів проти життя, оскільки
погляд на людину як на сукупність суспільних відносин принижує значення життя
як біологічного явища та абсолютну цінність людини як біологічної істоти.
Проте, на нашу думку, правий М.Й. Коржанський, який стверджує, що об’єктом
злочинів проти життя є не саме життя як сукупність біофізіологічних процесів, а
сукупність суспільних відносин, що забезпечують індивіду можливість жити,
користуватися благами життя [73, с. 25]. Як відмічає Н.О. Гуторова, “погляд на
людину як на самостійну абсолютну цінність, призводить до розуміння її лише як
біологічної істоти … , що принижує людину, оскільки фактично її життя
прирівнюється до життя інших видів біологічних істот” [35, с. 64].
Таким чином, переважна кількість науковців цілком слушно не поспішають
змінювати свою думку стосовно сутності об’єкта злочину та послідовно
стверджують, що об’єктом злочину на всіх рівнях виступають суспільні відносини
[26, с. 91–99; 23, с. 64–69; 180, с. 184–225; 45 та ін.]. Ми поділяємо думку
вказаних учених, сформульовану в 20-ті роки ХХ ст. В.Д. Меньшагіним та А.А.
Піонтковським, які вважали, що саме суспільні відносини, які поставлені під
охорону кримінального законодавства, є об’єктом будь-якого злочину [129, с.
132–154]. Ця точка зору, не дивлячись на наявність протилежних поглядів, не є
- Киев+380960830922