Творча діяльність Національного академічного театру опери та балету України ім.Т.Г.Шевченка в контексті розвитку української художньої культури (1991-2001).

РОЗДІЛ 2
ТВОРЧА ДІЯЛЬНІСТЬ НАЦІОНАЛЬНОЇ ОПЕРИ УКРАЇНИ
в першій половині 90-х років XX ст.
І ПРОБЛЕМИ ВІДРОДЖЕННЯ ТРАДИЦІЙ
УКРАЇНСЬКОЇ МУЗИЧНО-СЦЕНІЧНОЇ КУЛЬТУРИ
2.1. Творчі й організаційні проблеми театру в перші роки
становлення художньої культури незалежної України
Історія української художньої культури складається із багатьох систематизованих репрезентативних частин, які в комплексі являють масштабну і розмаїту панораму становлення і формування внутрішньо пов'язаних між собою компонентів історичного мистецького поступу, що включає динамічні, складні і суперечливі процеси театрального дискурсу України. До багатоаспектної структури комплексного дослідження історії національної сценічної культури входить широкий культурологічний аналіз організаційно-творчої діяльності різних за жанровими і стильовими особливостями театральних колективів як драматичних, так і музичних. Останні поділяються на оперно-балетні й опереткові і складають в сукупності єдиний художній процес, що віддзеркалює соціокультурну реальність кожного періоду розвитку українського театрального мистецтва.
Історія театральної культури - це, насамперед, історія провідних театрів, які уособлюють векторні напрямки й основоположні тенденції національної сцени у взаємодії з її власними традиціями й інноваційними здобутками європейського та світового театрального мистецтва. Художні пошуки майстрів сцени, якими б новаторськими, сміливими і незалежними вони не були, обов'язково пов'язані з досвідом попередників, національним корінням і конкретною соціокультурною ситуацією. Це промовисто доводять багатогранні процеси розвитку театрального мистецтва 90-х років XX століття, зокрема, творчо-організаційна діяльність провідної установи - Національного академічного театру опери та балету України ім.Т.Г.Шевченка.
Саме цей період столичного оперного колективу, як і всіх музичних театрів, зокрема, обласних оперних, опереткових і музично-драматичних, найменш досліджений і проаналізований мистецтвознавцями, в т.ч. театрознавцями, музикознавцями й культурологами. Водночас, ґрунтовне вивчення останнього десятиліття ХХ сторіччя в історії української театральної культури в усіх її жанрових, стилістичних та репертуарних виявах і мистецьких пошуках кожного колективу вимагає глибокого і всебічного наукового дослідження у контексті інтенсивних трансформацій і радикальних культурних змін в суспільно-політичних процесах суверенної держави.
Однак, для ґрунтовного мистецтвознавчого і культурологічного простеження період 90-х років як з історичного, так і з мистецького погляду найбільш складний, хоча й дуже важливий. Адже саме останнє десятиліття XX сторіччя позначене доленосними подіями у житті українського народу - здобуттям Україною державної незалежності й активним утвердженням національної самосвідомості, що спричинили як відродження традицій і ще недавно суворо заборонених художніх здобутків минулого, самоідентифікацію та національне самовизначення, так і осмислення не знаних раніше складних процесів розвитку європейського мистецтва і співвіднесення його з пошуками й досягненнями української культури, її інтенсивну інтеграцію у світовий мистецький контекст.
Перед майстрами музично-сценічної культури і, насамперед, колективом Національної опери України відкрилися широкі обрії для творчих і організаційних контактів, не обмеженої жодними адміністратив-ними інстанціями інтенсивної зарубіжної гастрольної діяльності, участі у найпрестижніших міжнародних театральних, балетних і оперних фестивалях світу. Нові можливості художнього пошуку, зумовлені політичною незалежністю, театри одержали в напружений і складний час переоцінки попереднього досвіду, заперечення здобутків радянського мистецтва, зміни естетичних ідеалів та орієнтирів. І столичні й обласні колективи намагалися активно опановувати, творчо переосмислювати і запроваджувати досвід західної сценічної культури, сміливо використовувати її найрізноманітніші напрями, форми, концепції та виражальні засоби.
Провідний музичний театр держави зазнав впливу новітніх віянь і строкатих, суперечливих пошуків усієї української сценічної культури, проте не втратив власних ціннісних орієнтирів і не відійшов від своїх національних традицій і досягнень. Він став не лише безпосереднім свідком, а, насамперед, активним будівничим нового музично-театрального мистецтва, що змінювало свої соціальні функції і завдання, відзначаючись різновекторністю напрямків та оновленням власної художньої палітри, збагаченням постановочних форм і структур, стилістики акторської лексики та режисерських концепцій. Ці питання, що частково розглядались у працях М.Загайкевич, Ю.Станішевського, В.Туркевича, Т.Швачко, проаналізовано й узагальнено в дисертації.
Творча й організаційна діяльності оперного та балетного колективів Національної опери промовисто віддзеркалювали складні і суперечливі процеси послідовного і наполегливого утвердження ідентифікації та самовизначення, що були гостро актуальними і злободенними в означений період в усій художній культурі незалежної України. Розглядаючи сучасний стан театру з урахуванням його історичної генезис, усі ці проблеми в контексті творчих шукань та трансформацій організаційних форм роботи першого музичного театру самостійної держави, дисертант простежує шляхи й етапи вирішення цих проблем в усій національній театральній культурі, що по-своєму віддзеркалювалися в діяльності всіх оперно-балетних театрів, які саме в цей час активно відроджували власні національні традиції та національний репертуар, намагаючись знаходити власні рішення щодо створення нових українських вистав, зокрема за маловідомими творами композиторів України й авторів-українців із далекого та близького зарубіжжя.
Дослідниця теоретичних проблем українського театру останньої чверті XX століття Н.Корнієнко у статті "Пошуковий театр: 1980-1990" називає театр 90-х рр. "добою пошуку ідентичності", наголошуючи, що саме у цей період українське сценічне мистецтво активно повертається