РОЗДІЛ 2
ДОСЛІДЖЕННЯ ПЕРЕЖИВАННЯ СУБЄКТОМ
ЮНАЦЬКОЇ КРИЗИ
2.1. Нормативна криза юнацького віку
з погляду екзистенціальної парадигми
В історії розвитку психологічної науки існував період, коли психологічне
дослідження людської природи відбувалося на зіткненні двох підходів:
природничонауковий – похідний від природничих дисциплін, історично виникнув
раніш другого підходу; в його межах людина розглядалася як елемент природи, як
результат еволюції, і тому вона підкоряється законам світобудови і
причинно-слідчих залежностей;
гуманістичний – коренями іде у філософську антропологію, в якій людина
сприймається як міра всіх речей, тому вона (людина) не жорстко детермінована
природними законами і здатна перетворювати світ своєю духовністю [90].
Поступово протиставлення підходів почало нівелюватися: природничонауковий
підхід “відмовився” від ідеї, що людина принципово не відрізняється від усієї
іншої природи, а в рамках гуманістичного підходу відбувався активний доробок
апарату для дослідження інтимних граней внутрішнього світу людини. Таке злиття
академічної психології, яка прагнула об'єктивно описати “людину в світі”, і
гуманістичної, яка орієнтована на розуміння суб‘єктивного “світу в людині”,
дозволяло досліджувати як “глибинні”, так і “вершинні” особливості людської
природи.
Вважалося, що в радянській психології для здійснення такого синтезу існують
більш сприятливі умови, оскільки було розроблене поняття “особистість” [90].
Особистість – це не просто інтегратор психічних властивостей, оскільки таким же
“інтегратором” володіють і тварини. “Особистість є індивідуальний згусток
(вузол, зв'язок, структура, система, тотожність або якась одинична
закономірність) природних, суспільних та історичних відношень” [96;с.314].
Таким чином, функція особистості виявляється в регуляції життєдіяльності
суб'єкта у світі, а також в особливостях осмислення їм (суб'єктом) дійсності і
побудови на цій основі індивідуальної картини світу. В якості одиниці аналізу
особистості Д.О.Леонтьев виділив особистісні смисли.
Однак, оскільки в радянській психології психічне було визнано тільки як така
функція, що відбиває об'єктивну дійсність, то категорія “особистісного смислу”
розглядалася лише в контексті трудової активності людини, як деякий маркер
людської упередженості в діяльності. При цьому цілком ігнорувався той факт, що,
сенс життя в цілому – це особливе психічне утворення, яке саме і є змістом
внутрішнього світу людини, і яке емансипує від умов, що породили його, і може
істотно впливати на долю людини [166].
Проте, не дивлячись на прогресивне злиття академічної психології з
гуманістичною, парадигма дослідження “світу в людині” не була застосована до
зростаючої особистості, тобто вивчалося становлення “людини в світі” (за
певними об‘єктивними показниками).
Здійснений нами аналіз екзистенціальної філософії, яка лягла в основу
гуманістичної психології, дозволило провести самостійне дослідження
внутрішнього змісту (суб‘єктного аспекту) процесу дорослішання.
Насамперед, узагальнюючи дослідження екзистенціалістів, визначимо ті форми
буття, в яких безпосередньо здійснюється існування людини, та сутнісні
характеристики цього буття, усвідомлення яких відбувається тільки в процесі
індивідуального існування.
Отже, екзистенціальні аналітики розрізняють “…три форми світу, три одночасних
аспекти, які характеризують існування кожної людини як буття-у-світі. По-перше,
це Umwelt, що буквально означає “світ навколо”; це біологічний світ, який
зазвичай називається оточуючим середовищем. По-друге, це Mitwelt, буквально –
“із світом”: це світ істот одного виду, світ наших одноплемінників. По-третє,
це Eigenwelt, “власний світ”: це форма відношень із власним Я” [111;с.165].
Umwelt описується категоріями “пристосування” та “адаптації”: я адаптуюся до
холодної погоди, до потреби свого організму у сні і таке інше. Mitwelt
характеризується “ставленням” до іншої людини, оскільки при зустрічі обидві
змінюються. Eigenwelt передбачає “самовідношення”, “самосвідомість”: це
розуміння того, що якась річ в цьому світі значуща для мене. І основним
принципом взаємоіснування цих світів є те, що “…реальність буття-у-світі
загублюється, якщо одна з цих форм значно перебільшує інші” [111;с.170].
Звідси сутнісні ознаки людського існування, як характеристики буття-у-світі,
з’являються на перетині цих трьох світів, але вирішальним у їхньому визначенні
являється якраз ставлення людини до них, тобто якими переживаннями вони
(характеристики) насичують наш внутрішній світ. В екзистенціальній психології
подібний зміст нашої свідомості називається “кінцевими даностями існування”. До
них входять: смерть, сенс життя, свобода та самітність. Каталізувати рефлексію
кінцевих даностей може будь-який екстремальний досвід, що пов'язаний із
пограничними ситуаціями – такими, як загроза особистого життя, прийняття
важливого незворотного рішення, формування “особистого кодексу життя”, крах
базової смислотворчої системи і таке інше; конфлікт породжується конфронтацією
індивідуума з будь-яким із цих життєвих факторів [174].
Конкретизуємо визначення кінцевих даностей людського існування.
Смерть. Це та кінцева даність, яка найбільш легко усвідомлюється, тому що зараз
ми існуємо, але наступить день, коли ми перестанемо існувати. Смерть прийде і
від неї нікуди не дітися, тому що усьому на світі приходь кінець. Неможливо
залишити смерть вмираючим: біологічна межа між життям і смертю чітка, але
психологічно вони переходять одне в одне. Психологічна смерть настає тоді, коли
всі почуття людини звужуються до точки фізичного або душевного болю; нудьга,
- Киев+380960830922