Зв'язки з громадськістю як інститут державного управління

РОЗДІЛ 2
ВЗАЄМОЗУМОВЛЕНІСТЬ ЗМІСТОВОЇ І ФОРМАЛЬНОЇ
СКЛАДОВИХ ЗВ'ЯЗКІВ З ГРОМАДСЬКІСТЮ В ДЕРЖАВНОМУ УПРАВЛІННІ ЯК ІНСТИТУЦІОНАЛЬНОГО ЯВИЩА
2.1. Зв'язки з громадськістю як комунікативний засіб функціонування державного управління
У суспільстві, побудованому на засадах плюралізму, участь громадян у політичній, громадській діяльності, здійснення ними контролю управлінської діяльності через пресу, проведення зборів, маніфестацій, використання інших засобів соціальної комунікації є звичайною справою. Особливу роль у розбудові й функціонуванні демократичного суспільства відіграють ЗМК. І не даремно їх разом із законодавчою, виконавчою і судовою відносять до системи влади, визначають як "четверту владу".
Як і всяка теорія, теорія комунікації є складною і багатоплановою системою наукових поглядів і положень, у своїй сукупності дає цілісне уявлення про такий специфічний вид суспільної діяльності, як ЗГ. Це цілісна, що постійно розвивається, система знань, яка охоплює закономірності розробки, поширення, засвоєння і реалізації завдання взаємодії органів державної влади і населення. Слушною є думка В.Степаненка, що "публічність влади - це визначений модус її реалізації, який створює можливості доступу громадян до суспільно-важливої інформації і тим самим дозволяє формувати специфічне соціальне знання" [160, с. 19]. У цьому контексті, керуючись системним підходом, автор розглядає ЗГ як інститут державного управління, у межах якого реалізуються комунікаційні відносини.
Останнім часом у суспільно-політичному житті Україні відбуваються процеси, які потребують теоретичного осмислення та нових методологічних підходів щодо їх вивчення. Робиться спроба створення нових каналів комунікацій населення і влади, побудованих на визнанні діалогу як основного засобу спілкування, верховенства права і закону в суспільстві, плюралізму думки і слова. Розпочалась розбудова комунікативного простору, в якому учаснику процесу мають бути рівноцінними та незалежними.
Отже, роль комунікації зростає. Вона стає об'єктом дослідження в державно-управлінській діяльності. Основним завданням комунікації стає досягнення консенсусу, компромісу як взаємопов'язаних, взаємозалежних явищ, що є, по суті, універсальною формою людської взаємодії і співіснування. Навіть кожний з прийнятих законів у демократичній державі є не що інше, як досягнення компромісу між політичними елітами, соціальними групами. Причому сам пошук консенсусу, компромісу є більш важливим, ніж досягнення конкретних домовленостей. Це означає бажання зробити крок назустріч, враховувати думку опонента, що відкриває шлях для досягнення взаємоприйнятних рішень.
На порядок денний ставиться культура дискусії, діалогу, ведення перемов, взаєморозуміння, зіставлення і узгодження позицій, укладання угод, тобто створення демократичної єдності на противагу примусової. Система адміністрування та ієрархічно вибудованої комунікації замінюється на нові форми роботи, де наказ, за влучним висловом Г.Г.Почепцова, поступається місцем переконанню, а сам процес комунікації проходить вільно на основі співпраці відмінностей [107]. У "Теорії комунікації" він підкреслює, що "комунікація допомагає підсилити диспозиції, що є в суспільстві, роблячи неявне явним. Комунікацію можна розглядати як інтенсифікацію наявних комунікативних інтенцій, переклад їх у більш технологічну форму, під якою ми розуміємо досягнення прогнозованого результату, на відміну від випадкового процесу" [110, c. 20].
Потрібно зазначити, що в кінці минулого - на початку нового тисячоліття урядові комунікації економічно розвинутих європейських країн, США остаточно перейшли рубіж одностороннього і стали на шлях двостороннього спілкування. Тут доречним буде навести точку зору голландського фахівця у сфері ЗГ Агнеса Гоміса, який у статті "Інтеграція, взаємодія і доступність. Комунікації уряду" зазначає, що "сучасне суспільство можна охарактеризувати як багатовимірну реальність із зростаючою потребою в державному управлінні. У цьому процесі жорсткий урядовий контроль нікого не влаштовує. Необхідна урядова стратегія, заснована на поєднанні індивідуалізму і колективізму" [191, c. 13]. Виходячи з цього можна зробити висновок, що нам потрібний уряд, який буде врегульовувати суспільно-політичні та економічні процеси в державі за рахунок продуманої регуляторної політики, використовуючи інструментарій ЗГ, залучати громадян до управління державою. Ця думка знаходить підтвердження у Ф.І.Шаркова. У своїй роботі "Основи теорії комунікації" досліджуючи регулятивні процеси в державному управлінні, він пише: "Вплив громадськості на прийняття рішення, спрямованого на зміну трудового процесу, проявляється через розвиток механізму урядового регулювання, сукупність юридичних актів, лобістську діяльність зацікавлених груп населення, а також за допомогою публікацій у ЗМІ, листів читачів тощо [ 185, c. 101]
Теорія комунікації дає змогу розширити коло учасників процесу взаємодії влади і населення. Французький теоретик ЗГ професор Л.Ф.Лапревот вважає, що застосування механізмів ЗГ підвищує політичну культуру, оскільки держава стає зацікавленою в досягненні соціального консенсусу, а саме, що "гуманна політика комунікації викликає серед громадської думки симпатію до організації, що її проводить " [198, с. 57]. Сама природа розвитку людського середовища надає можливості більшій кількості людей бути почутими за рахунок глобалізації суспільного розвитку, застосування все більш досконалих систем комунікації. Науковий і практичний інтерес до ЗГ виникає, коли держава досягає певного ступеня економічного розвитку. Дж.Гелбрейт писав, що "правителям легко тримати в покорі сільське населення, важка фізична праця якого не дає йому можливості підняти голову. Коли ж населення зміщується в міста, у нього з'являється нова потреба - бути почутим. Якщо з цієї точки зору поглянути на ПР, то ми можемо побачити, що це робота з іншою громадськістю, не з тією, до якої ми звикли. Це громадськість, яка має право голосу, тому у