РОЗДІЛ 2
ІСТОРІОГРАФІЯ ПОГЛИНЕННЯ БІЛЬШОВИКАМИ
НАЦІОНАЛ - КОМУНІСТИЧНИХ ТА
ПРОКОМУНІСТИЧНИХ ПАРТІЙ УКРАЇНИ
2.1. Історична література 1920-1940-х рр. про приєднання
українських політичних партій до КП(б)У
Вивчення актуальної, але досі ще малодослідженої історико-політичної проблеми - як розкривали картину ліквідації опозиційних партій в Україні в 1920 - поч.1930-х років - під кутом оновленої методології є одним з важливих напрямків сучасних історичних досліджень. Досвід української багатопартійності початку ХХ ст. був і залишається важливою складовою сучасних наукових досліджень. Тому нині виникла нагальна потреба ще раз переглянути праці безпосередніх учасників подій 1920-х років, з'ясувати, як вони показували причини та хід так званої "самоліквідації" та сходження з політичної арени українських націонал-комуністичних, національних, соціал-демократичних та соціалістичних партій. Це завдання тим більш актуальне, якщо враховувати ту обставину, що на протязі багатьох десятиліть історія ліквідації політичних партій України у радянській історіографії була, з одного боку, найменш дослідженою, а з іншого, найбільш викривленою [229, с.12].
Українська радянська історіографія дуже суперечлива і неоднозначна, її становлення та розвиток проходив в умовах складання і зміцнення тоталітаризму, що зумовило поступовий відхід від правди історії, вихолощування з історичних досліджень національно-демократичних моментів. Але у 1920-ті рр., коли більшовики в своїх політичних інтересах примушені були враховувати національні особливості в Україні, певною мірою зберігалась спадкоємність національних традицій, відроджених у часи визвольних змагань.
Політична система України в 1917-1920рр. мала в собі ознаки багатопартійності, оскільки тоді діяло понад 20 політичних партій та організацій. Однак всі партії, крім КП(б)У, з початку 1920 - х років реальної влади не мали, а остання була фактично правлячою партією. Для забезпечення собі панівного становища в суспільно-політичному житті країни, РКП(б) та її складова частина КП(б)У, під кінець громадянської війни намагалися співробітничати з "дрібнобуржуазними" партіями, залучати їх на свій бік, розколювати при цьому, де це можливо, їхні лави. В цей час в Україні діяли організації російських меншовиків і есерів, Українська комуністична партія(боротьбистів), УПЛРС(борбистів), Українська комуністична партія(укапістів) та інші, а також декілька еврейських соціалістичних партій. Українські партії активно змагалися за вплив на трудящі маси, деякі з них (боротьбисти, борбисти, укапісти) заявили про підтримку радянського режиму та уклали з КП(б)У угоди про співробітництво в органах влади. КП(б)У приділяла багато уваги розробленню тактики щодо так званих націонал-комуністичних партій. При цьому більшовики широко застосовували тактику "добровільного" саморозпуску цих партій та залучення частини їх членів до КП(б)У.
Тільки в 1920 р. ЦК КП(б)У понад сотню разів обговорював питання про ставлення до так званих "дрібнобуржуазних" партій. До 1925 року КП(б)У різними шляхами остаточно поглинула усі інші політичні партії і залишилась єдиною партією у республіці, фактично та юридично монополізувавши політичне життя.
Історіографія політичних партій України та проблема їхньої ліквідації бере початок з 1920-х років, коли по свіжих слідах бурхливих подій 1917-1921 рр. підводилися підсумки, писалися спогади, збиралися документи, поповнювався фактаж. Першими дослідниками стали видатні лідери національно-визвольного руху в Україні - М.Грушевський, В.Винниченко, Д.Дорошенко, І.Мазепа, М.Шаповал, П.Христюк ті інші. Так був створений перший напрямок в історії політичних партій Україні.
М.Грушевський, як ідеолог найсильнішої української партії - есерів, велику увагу приділяв саме ідейному обґрунтуванню українського політичного руху.
М.Грушевський під час закордонної діяльності обґрунтував своє бачення причин виникнення різних коаліцій українських політичних сил котрі, на його думку, утворювалися та розпадалися, у відповідності до конкретного історичного моменту. Так, якщо умови, в яких опинилася українська революція в 1918р., вимагали від партій окремих поміркованих українців "згромадитись... скільки нас є свідомих і відданих інтересам нашої батьківщини" та захистити її незалежність і самостійність, "відкинувши всі партійні та групові різниці", то в 1920р. в іншій ситуації, М.Грушевський пропонував повернутися лицем до об'єднання з більшовиками: "які б не були хиби більшовицької політики в українській справі, ми не повинні спускати ока з того, що все таки скоріше з ними, ані ж із яким-небудь іншим російським урядом чи партією, можемо сподіватися порозуміння"[115, с.26].
Відома праця "Відродження нації" В.Винниченка, який був одним з лідерів української соціал-демократичної партії, містить розгляд тогочасних обставин політичної історії. Судження автора щодо оцінки діяльності політичних партій є корисними, саме як точка зору безпосереднього учасника. Він вважав причиною поразок українства несумісність соціального та національного, "без національного визволення не може бути соціального", а невміння їх поєднати, доповнити національне відродження соціальними реформами за умов історично непідготовленого суспільства [88, т.2, с.328].
В.Винниченко вважав, що в період "п'ятаковщини", репресії надзвичайок зробили існування українських соціалістичних партій неможливим, крім лівих українських есерів "боротьбистів", які трималися більш угодової політики". В.Винниченко окремо досліджував питання, який режим після закінчення громадянської війни буде сприятливим для відновлення самобутності українського народу і переконливо наголошував, що "найповніше може забезпечити національне відродження нашого народу режим національно-української радянської соціалістичної влади"[88, т.3, с.499].
Досить тверезо оцінював В.
- Киев+380960830922