РОЗДІЛ 2.
ТРАНСФОРМАЦІЯ МУЗИЧНО-ВИКОНАВСЬКОГО
МИСТЕЦТВА В ПАРАДИГМІ ПОСТМОДЕРНІЗМУ
2.1. Стильова ідіома модерну у музичному виконавстві
"Безперечно, найдивовижніша річ у світі ерудиція у поєднанні з натхненням, пристрасть до наукового вивчення і радість відкриття!
В.Ляндовська "Про музику"
Чи не найбільш важливою рисою ХХ століття стало надзвичайне збагачення музичного "словника" епохи, поява новаторських виражальних засобів, принципів композиції та виконавських технік. "Доба новацій" або "епоха модернізму" проходила під знаком крешендо процесу розхитування основ музичного мистецтва [90,с.30]. Новаторство у прогресивному і регресивному, позитивному або негативному його вимірах, зазначає С.Павлишин, було головним рушієм і стимулом історичного розвитку музики минулого сторіччя, особливо першої його половини [203, с.9]. Властиво дух новаторства був настільки всеохоплюючим, що спричиняв радикальні зміни в усіх сферах буття музики - її створення, виконання і сприйняття. Динамічність, інтеграція, універсалізм [58, с.69], за Н.Горюхіною, визначали розвиток мистецтва, у якому рельєфно виформовуються віхи, впродовж хронотипологічного розвитку яких мистецтво переживає парадигмальні трансформації. Так, у час порубіжжя XIX - XX ст. на історичну арену виходить модерн - стиль, що був продовженням пізньоромантичних стильових традицій XIX ст. і який започаткував дві парадигми. Одна з них продовжила лінію традицій і спричинила появу розмаїтих неостилів. Натомість друга - започатковує інноваційну парадигму мистецького поступу, у якій набирає силу модернізм, репрезентований двома еволюційними хвилями - авангард-I (1910 - 1930-ті роки р.) та авангард-II (1940-і - 1960-ті роки), іноді, як зазначає О.Зінькевич, його називають, поставангардом [90, c.30]). У самій етимології понять "модернізм" і "авангард" - "сучасний" та "крокуючий попереду" - відбито процес прогресуючої емансипації мистецтва і підсилення еврістичності художніх новацій. "А в середині 1970-х у Европі заявив про себе постмодернізм, який перетворив усю культуру минулого століття на "розсадник своєї естетики [90, с.30].", - вказує О.Зінькевич. Отож, парадигма модерності мала (у проекції на асаф'євську формулу) свій початок ( i ) - модерн, свій розвиток ( m ) - модернізм у двох рівнях (авангард-I і авангард-II) та свій підсумок ( t ) - постмодернізм. Сутність полягає у наявності певної множини більш або менш контрастних явищ, об'єднаних спільними властивостями і відношеннями. Вони розташовуються на парадигматичній осі, вихідним моментом якої є деякий віртуальний об'єкт, що несуперечно входить до цієї множини [131, с.31-32].
"Поняття парадигми як виразно виявленого згущення культурно-цінносних векторів є цілком доречним тоді, коли існує погляд "зверху" на ті чи інші культурно-історичні періоди [260, с.94]". Отже, ретроспективний інтегруючий погляд дозволяє побачити одну з визначальних парадигм мистецтва ХХ ст. з троїстим ступенюванням "модерн - модернізм - постмодернізм", яка, водночас із парадигмою неотрадиціоналізму, або консерватизму, є не єдиною, проте, потужною та самодостатньою у мистецькому поступі минулого сторіччя. Тимчасом, запропонований В.Бичковим семантичний ланцюг хронотипологічних етапів трансформації мистецтва ХХ ст. за вектором "авангард - модернізм - постмодернізм" [39, с.280] не переконує, адже поза увагою залишається модерн-сецесія - компендіум інноваційних художніх відкрить у мистецтві ХХ ст.
Термін "парадигма" (paradeigma від гр. - правило, зразок) запозичено з філософії науки, ("Структура наукових революцій" Т.Куна, 1962) і він передбачає "підпорядкування тим самим правилам і нормам" [81, с.199]. Парадигми, безперечно мають місце у культурному просторі, проте дозволяють встановити лише найбільш загальні, зовнішні вектори процесів, що розгортаються у культурі [260, с.95]. Аналізуючи проблему співвідношення стилю і парадигми, робиться принциповий висновок про те, що стиль епохи є парадигматичним і у своєму культурно-історичному значенні практично співпадає з парадигмою як певною інтегративною цінністю. При цьому ні стиль епохи, ні парадигма, наділені концептуальністю, властиво не є концепціями, позаяк не відповідають критерію завершеності і цілісності. Іншими словами, стиль епохи і парадигма це - єдності духовного простору культури, які визначають вектори символізації переживання, виразу та інтерпретації світових подій [260, с.136-137]. Виходячи з цього, поняття "парадигми" вживаємо для позначення специфічного, своєрідного функціонування художнього, зокрема, музичного процесу у певний дискретний проміжок часу із його особливими характеристиками. Зрозуміло, що специфіку художньої парадигми (чи культурної домінанти) певного періоду майже неможливо пояснити конкретними вербальними формулами: вона не надається до категоризації. Ми можемо помітити і зазначити лише певні характерні особливості, теми, образи, критерії, притаманні тій чи іншій парадигмі. Зміна факторів, які обумовлюють певну парадигму (зміна уявлень про місце мистецтва у житті людини і суспільства, зміна цілей, естетичних стратегій, засобів виразовості, критеріїв мистецтва тощо), відбувається у стадіально-історичній послідовності. Наявність цієї послідовності дозволяє виявити та описати низку парадигм культури, зокрема, і музичного модернізму, де кожна наступна парадигма приймає та одночасно заперечує (деактуалізує) те, що домінувало на попередній стадії.
Отже зміна парадигм - це не просто зміна концепцій та теорій, що їх висувають окремі автори, це зміна стосунку до об'єкта, зміна самого предмета розгляду. Аналіз стрибків творчої рефлексії та виявлення діалектики художнього процесу (змінність парадигм) дають змогу проникнути у глибинні процеси, які визначають конкретні мистецькі явища [82]. Парадигми не можуть бути зведеними до "програм" окремих митців, вони радше є рецептивними "програмами" сприймаючої свідомості, якій належить визначальна роль в організації творчого процесу (першим критиком свого
- Киев+380960830922