РОЗДІЛ 2. Джерела, причини, структура та динаміка безробіття у Харкові
2.1. Джерела та причини безробіття в столиці УСРР
Харків на час революції 1917 р. був одним із найбільших промислових, торговельних, транспортних і культурно-просвітницьких центрів України та всієї Росії. У місті тоді діяло понад 150 промислових підприємств, у тому числі близько десяти великих, таких як Паровозобудівний завод (ХПЗ), Загальна компанія електроніки (ВЕК), завод сільськогосподарських машин і знарядь Гельферіх-Саде та ін. На великих підприємствах зосереджувалися багаточисельні колективи робітників, усього на 1917 р. у Харкові налічувалось понад 35 тис. робітників промислових підприємств. У дрібних кустарно-промислових виробництвах Харкова працювало понад 20 тис. ремісників і кустарів. За загальним переписом населення у 1917 р. в Харкові налічувалося 488 тис.чол. [153, С. 152].
Однак війни (Перша Світова та Громадянська), революція негативно позначилися на промисловому розвиткові Харкова. Можна стверджувати, що підприємства у цей період працювали періодично: то припиняли роботу, то відновлювали її частково. Спостерігалася деградація промисловості Харкова. Значно ускладнювало становище розруха на транспорті та численні евакуації і реевакуації промислового обладнання. У роки Першої Світової війни до Харкова були евакуйовані робітники заводів ВЕК, "Герлях і Пульст", Лейтнера, Годзяківського та інших, а також їхні сім'ї з Риги, Варшави. Вже з лютого-березня 1915 року в Харкові з'явилися біженці з прифронтових губерній. Поразки на фронтах перетворили рух біженців на справжній потік. У травні 1916 р. у Харкові налічувалося майже 37 тис. біженців. Харків був також центром лікування поранених солдат і офіцерів. 1916 р. у лазаретах і шпиталях міста перебувало близько 8,5 тис. чоловіків [153, С. 123].
1918 року з приходом німців було припинено роботу багатьох підприємств: механічного заводу "Герлях і Пульст", механічного заводу Аполчина, дротяно-цвяхового заводу Шапара та інших. Закриття багатьох підприємств і скорочення виробництва на решті заводів і фабрик призвели до масового безробіття. Навіть за неповними даними біржі праці й інших джерел, що подаються в доповіді гетьманського департаменту громадських робіт, у червні 1918 року в Харкові було 25 тис. безробітних,
параліч промисловості спричинив до посилення розрухи в усій
економіці, подальшого занепаду транспорту, стрімкого подорожчання
товарів, спекуляції, неймовірного погіршення умов праці і життя
трудящих [153, С. 123].
Усі без винятку підприємства працювали виключно на залишках сировини, палива, комплектуючих виробів доти, поки їх запаси не вичерпувалися. Проявом деградації промисловості було стрімке і багаторазове скорочення чисельного складу працівників. У цілому чисельність робітників скоротилася вдвічі, на ХПЗ - майже вп'ятеро (з 5 088 до 1 088), на ВЕК (ХЕМЗ), Гельферіх-Саде та інших великих заводах робітничі колективи скоротилися до 300-400 чоловік [153, С. 169].
У період громадянської війни Харків кілька разів переходив із рук в руки. Остаточно місто було захоплене радянськими військами в першій половині грудня 1919 року. З цього ж часу розпочав свою роботу Підвідділ обліку та розподілу робітничої сили Харківського губернського відділу праці, який було організовано на базі колишньої Біржі праці.
1920 року громадянська війна ще тривала, але Харків перестав бути безпосередньою ареною бойових дій. Та справжня відбудова розпочалася з 1921 року. Це було пов'язане як із закінченням Громадянської війни, так і з упровадженням нової економічної політики. Передусім відроджувалися дрібні та середні підприємства, в першу чергу - заклади легкої і харчової промисловості. Це пояснюється тим, що тут швидше оберталися кошти, не було потреби у великих витратах на обладнання. Відродження промисловості давало можливість створення нових робочих місць. В той же час, характеризуючи стан промисловості цього періоду, Харківська губернська робітничо-селянська інспекція визначала його, як "суцільну картину руйнації та спустошеності". У 1921 р. - першому році відбудови - на заводі ВЕК на одного робітника припадало продукції на суму 109 крб. У той час як 1914 р. - на 4 325 крб., тобто майже в 40 разів більше. Якщо у 1915 р. на ХПЗ випустили 353 паровози, то у 1921 р. - усього 20. Підприємства відкривалися і знову припиняли роботу. Навіть у листопаді 1922 р. ХЕМЗ знову був закритий. На заводі залишилось всього 300 робітників [153, С. 205].
Загальний обсяг продукції фабрично-заводської промисловості Харкова в довоєнний період становив 150 млн. крб., а в 1921 р. в десять разів
менше [161, С 189].
В умовах жорсткого військового протистояння на фронтах громадянської війни адміністративно-мобілізаційні заходи радянської влади щодо врегулювання трудових ресурсів виявилися вельми ефективними. За відносно короткий час більшовики змогли практично повністю ліквідувати безробіття, але не економічними, а жорсткими адміністративно-примусовими заходами, фактично шляхом ліквідації ринку праці. При цьому праця остаточно втратила свою економічну привабливість та стимулювання в умовах декларованого мінімального зрівнювального розподілу. Не випадково у 1919-1920 рр. на підприємствах міста невиходи на роботу досягли 30-40 % загальної кількості робочих днів за рік [326, С. 206]. Однак ресурсний потенціал адміністративно-мобілізаційних заходів був абсолютно вичерпаний. Занепад промисловості та сільського господарства, реальна загроза масового голоду, багатомільйонні людські втрати, демобілізація армії, що призвели до зростання безробіття в 1921 р. - ось головні проблеми, які постали перед більшовиками після закінчення громадянської війни.
До впровадження непу в радянській країні існувала загальна трудова повинність, що виключала саму можливість безробіття. Кардинальні зміни у сфері зайнятості відбулися з початком нової економічної політики. В умовах непу держава відчувала гостру потребу в перегляді політики у сфері праці та зайнятості насе